Антін Мухарський - Легенда про квітозавра. Правдива казка для дорослих дітей

У той травневий вечір, коли над обрієм тільки-но з’явився золотавий колобок повного місяця, Чудлик поставив на газоні крісло-гойдалку і вмостився у ньому обличчям до Дніпра. Погойдуючись у такт солов’їним співам, подумки переносився в ті далекі часи, коли до київських берегів причалювали човни варягів, а в стольному граді правили грізні князі та воєводи.

Трохи праворуч унизу у вечірньому світлі бриніли хрести та зірки Видубицького монастиря. Більш ніж тисячу років тому саме у цьому місці «видибав» на берег золотовусий язичницький бог Перун, що його перші християни скинули у Дніпро після хрещення Русі київським князем Володимиром. А отам, за мостом Патона, знаходився прадавній річковий перевіз, на якому звичайним поромщиком працював засновник нашої столиці легендарний Кий.

Наукова уява професора легко малювала картини – одну казковішу за іншу. Він уявляв, як із-за новобудов лівого берега летів на Київ страхітливий Змій Горинич, сідав у тому місці, де нині Андріївська церква, дихав вогнем і вимагав від наляканих киян видати йому на поталу найкрасивішу дівчину. Звісно, містяни відмовляли і хутко посилали якогось жвавого хлопчину за героєм-богатирем, що допіру гуляв у чистім полі. Богатир на своєму коні чимдуж мчав до Києва і виходив на ґерць зі Змієм. Часто-густо у ролі цього героя-богатиря професор Чудлик уявляв себе. Перемігши Змія, він би йому голів не рубив, а просто суворо заборонив би хуліганити й розбійничати. А ще обов’язково поставив би кілька запитань. Отакі, наприклад:

«Чи є щось спільне у Горинича з волошковими квітозаврами?»

«Ким йому доводиться китайський дракон?»

«Чи, бува, знаменита Нессі з озера гірської Шотландії не є тіткою йому?»

Річ у тім, що професор казкової заврології вже давно працював над науковим дослідженням про спільне походження цих міфічних тварин. Але йому бракувало матеріалів для підтвердження своєї гіпотези.

– Добре було б знайти волошкову квітозавриху і запитати про все це у неї! – примруживши очі, мріяв професор, солодко потягуючись у кріслі.

Отак, гойдаючись, він і не помітив, як заснув.

Тим часом небо над Києвом затягла велика дощова хмара.

– Будьте обережні зі своїми мр-р-р-іями! Інколи вони спр-р-р-р-авджуються! – далекими розкатами грому пробуркотіла вона.

Але Чудлик спав безпробудним сном. Не прокинувся він і тоді, коли перші краплі впали йому на обличчя, а потім рясний дощ зашелестів листям лип та каштанів, зашумів у ринвах.

– Жа-х-х-х! – золотою блискавкою розірвала дощова хмара небо над Києвом.

Від цього звуку Чудлик здригнувся і прокинувся. Підхопивши крісло, він був побіг до веранди, аж раптом послизнувся на мокрій траві, упав і покотився униз схилом пагорба.

Професор прийшов до тями у цілковитій темряві. Якийсь час він лежав нерухомо, прислухаючись до звуків. Десь неподалік із рівним проміжком розбивалася крапля. Трохи осторонь чулося чиєсь рівне сопіння.

– Цікаво, скільки я пролежав без свідомості? – подумав Чудлик і підніс до очей годинник. Фосфорні стрілки, тьмяно поблискуючи в темряві, показували о пів на третю ночі. – І де це я?

Якийсь твердий камінчик неприємно давив ребра. Підвівшись на лікті, професор відкинув його вбік, а потім обмацав місце, на якому лежав. Схоже було на солом’яну підстилку.

– Хто ж це там сопе?

Усім відомо, що в печерах на високому дніпровському березі живуть не лише добрі гноми, лісовики та саламандри. Ходять чутки, що тут водиться і нечиста сила. Начебто вона лякає пізніх перехожих і водить за ніс стомлених міліціонерів, ставить підніжки лижникам і перевертає санчата в найнебезпечніших місцях. Крім того, подейкують, що теплими травневими ночами, коли місяць уповні, оте чортовиння набирає сили і боронь боже о цій порі потрапити до їхніх лап – залоскочуть до смерті.