Оксана Сайко - Майже казка

– Не лякайтеся, – заговорив до неї чоловік, – я не з поганими намірами, мені просто немає де заночувати. До колії дуже далеко, а потяг тільки вранці. Чи не пустите мене? Я вам віддячуся…

– Добре, – відказала Ганна, – заходьте. Вона поставила на стіл кусень хліба, кухоль молока, постелила ліжко. Той чоловік був здалека. Він приїхав до своєї родички, яка мешкала тут поблизу, в сусідньому селі і, як виявилося, померла кілька років тому. Хату повалили, і тепер там розрісся кущ бузини та бур'ян.

– Я довго мандрував по заробітках. Коли повернувся, вже поховали матір. Хотів розшукати її єдину сестру, щоби лишити їй трохи грошей, вона завжди бідувала… і теж запізнився… – розповідав чоловік. Він був кремезний і засмаглий, з великими дужими руками. Чоло його вже позначили зморшки, хоч було йому, напевно, трохи за сорок. Він примружував очі, бо мабуть, погано бачив, немов ховав щось пережите. Від нього віяло силою, теплом і неспокоєм, як від людини, яка довго блукала в житті, шукаючи собі місця. Ганна впіймала себе на думці, що рада бачити цього незнайомця і що досі в її хаті не було жодного чоловіка. Вона на якусь мить уявила собі, що то зовсім невипадковий подорожній, якому немає де заночувати, а чоловік, який вже давно живе тут з нею, в її малій хаті, який прийшов з роботи втомлений і вечеряє, щоби потім лягти з нею в одне ліжко, а вранці, прокинувшись, знову податися на роботу… І з тим чоловіком вони ростять дітей, ведуть господарство і щонеділі ходять у церкву…

– Я завдаю вам клопоту, – винувато пробурмотів він, впіймавши на собі її надто проникливий погляд. – вибачте, я вам заплачу, у мене є гроші… Стільки років я потратив на те, щоб заробити їх, і виходить – намарне.

Його рука сягнула в кишеню маринарки.

– Ні! – рвучко зупинила його Ганна, схопивши за руку. – Не треба!

Він, мабуть, хотів заперечити, але вона, торкнувшись його вуст рукою, не дала йому промовити жодного слова.

– Краще притуліть мене, – прошепотіла вона.

Він пішов на світанку. Ганна лежала у ліжку, немов під ковдрою все ще ховала свій гріх, свій сором, свою таємницю. Спустошена, але спокійна, зажурена, але без жодної думки. Вона навіть не спитала, як звати того чоловіка, а може, не запам'ятала? Адже ім'я саме по собі німе. Це просто звуки, гарні, приємні чи не дуже. Порожні, без жодного змісту звуки, які нічого не можуть розповісти. Про людину говорять її очі, вуста, голос, руки… Хоча, коли людина стає любою, любим стає і її ім'я… Та все одно воно – як гарна хустка, якою можна лише причепуритися, накинувши на плечі.

За два тижні вона зрозуміла, що чекає дитину. Щастю її не було меж. Очі її дивилися добротою, глибокою задумою, немов вона блукала десь в далекому майбутті, немов переживала щось досі непережите. Часто дивилася в небо, відчуваючи сум'яття від остраху й радості. Коли ж її вагітність вже неможливо було приховати, люди в селі почали перемовлятися: «Ви бачили Ганнине черевце? Цікаво, від кого?.. Вона, певно, здуріла – в її віці народжувати… Хоча, може так ліпше для неї…» А Ганна ходила з високо піднятою головою, від чого здавалася стрункішою і враз помолоділою, з ледь прихованою усмішкою, і гордо несла своє очікування.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.