Януш Корчак - Мацюсеві пригоди

Все було б інакше, якби Мацюсь мав розум батька-короля й чарівну шапку-невидимку. Тоді він справді був би королем. А так він часто думав, чи не краще йому було народитися звичайним хлопчаком, ходити до школи, виривати сторінки з зошитів і кидатися камінням.

Якось Мацюсеві спало на думку, що коли він навчиться писати, то напише листа Фелекові, і, можливо, Фелек йому відповість, – то й вийде так, буцімто вони розмовляли.

Відтоді король Мацюсь взявся до справи серйозно. Цілими днями він писав – переписував із книжок оповідання й вірші. І якби йому дозволили, він не ходив би навіть у королівський сад, а все писав би й писав, з ранку до вечора. Та не міг Мацюсь цього зробити, бо придворний етикет і церемоніал вимагали, щоб король прямо з тронної зали виходив у сад. Адже двадцятеро лакеїв уже стояли напоготові, щоб відчинити йому двері. Коли б Мацюсь не вийшов у сад, ті двадцятеро лакеїв не мали б ніякої роботи, і їм було б дуже нудно.

Можливо, хтось скаже, що це не робота – відчиняти двері. Так скаже той, хто не знає придворного етикету. Я ж маю пояснити, що в тих лакеїв було небагато вільного часу. Кожний з них щоранку приймав холодну ванну, потім перукар їх зачісував, голив їм вуса й бороди; одяг кожного мав бути чистим, щоб ніде не знайшлося й порошинки, бо коли триста років тому за короля Генріха Запального на королівський скіпетр якось перескочила з одного лакея блоха, то бідоласі кат відрубав голову, а дворецький ледве уникнув смерті. Відтоді окремий наглядач перевіряв чистоту лакеїв, які, ретельно вмиті й убрані, з одинадцятої години сім хвилин стояли в коридорі й чекали до першої години сімнадцять хвилин, щоб їх оглянув сам церемоніймейстер. А тут ґав ловити не можна, бо за незастебнутий ґудзик дають шість років ув’язнення, за погану зачіску – чотири роки каторжних робіт, за незграбний уклін – два місяці ув’язнення на хлібі й на воді.

Про все це Мацюсь уже трохи знав, тому йому навіть не спадало на думку не вийти у парк; а втім, хто знає, може, й траплявся колись в історії такий випадок, що якийсь король зовсім не виходив у сад, і можна було б дозволити й Мацюсеві чинити так само. Але тоді йому ні до чого уміння писати, бо як же без саду він передав би Фелекові свого листа?

Мацюсь був здібний, і сила волі в нього була велика. Він сказав:

– Через місяць я напишу Фелекові першого листа.

І, незважаючи ні на що, він так старанно вчився, що за місяць лист до Фелека був складений без сторонньої допомоги.

«Любий Фелеку, – писав Мацюсь. – Я вже давно дивлюся, як ви весело граєтесь у дворі. Я теж хотів би гратися з вами. Але я король і тому не можу. Ти мені дуже подобаєшся. Напиши, хто ти, бо я хочу з тобою познайомитись. Якщо твій батько військовий, то, може, тобі дозволять іноді приходити в королівський сад.

Серце в Мацюся калатало, коли він покликав до ґратів саду Фелека й передав йому свого листа. І ще дужче билося його серце, коли другого дня в такий же спосіб він одержав відповідь.

«Королю, – писав Фелек, – мій батько – взводний командир придворної варти, військовий, і я дуже хочу потрапити у королівський сад. Я тобі, королю, вірний і готовий піти за тебе у вогонь і воду, захищати тебе до останньої краплі крові. Коли тобі знадобиться моя допомога, тільки свисни, і я з’явлюся на перший поклик.

Мацюсь поклав того листа під книжки, аж на дно шухляди, і негайно почав учитися свистіти. Він був обережний, боявся зрадити себе. Якщо вимагати, щоб Фелека впустили в сад, то зразу ж почнуться наради: а нащо, а звідки Мацюсь знає, як його звуть, а де вони познайомилися? А що буде, коли міністри про все випитають і, зрештою, не дозволять? Син взводного. Хоч би поручика! Синові офіцера, може, й дозволили б, а тут, мабуть, не згодяться. «Треба ще зачекати, – вирішив Мацюсь. – А тим часом навчуся свистіти».

Не так-то вже й легко навчитися свистіти, коли нема нікого, хто б міг показати, як це робиться. Але в Мацюся була сильна воля, і він навчився. І свиснув. Свиснув тільки так, на пробу, щоб переконатися, чи вміє. Та як же він здивувався, коли за хвилину перед ним став – витягнутий, мов струна, – Фелек, власною персоною.

– Як ти сюди потрапив?

– Переліз через ґрати.

У королівському саду росли густі кущі малини. В них і заховався король Мацюсь зі своїм приятелем, щоб порадитися, як їм бути далі.

– Слухай, Фелеку, я дуже нещасливий король. Відтоді, як навчився писати, я підписую всі папери. Вважається, що правлю цілою державою, а насправді я роблю те, що мені наказують. А наказують мені робити найнудніші речі й забороняють усе приємне.