Ліман Френк Баум - Чарівник країни Оз

У відповідь Опудало тяжко зітхнув:

– Авжеж. Мені цього не збагнути. От якби ваші голови були набиті соломою, як моя, ви всі жили б саме тут, у прекрасних краях, а не в Канзасі. Як же пощастило отому Канзасу, що в ньому мешкають люди з мізками замість соломи.

– Може, ви розповісте про себе, поки у нас пообідній спочин?

Опудало прикро глянув на неї і розповів ось що:

– Я так мало живу на світі, що не знаю, що й розповісти. Мене ж зробили тільки позавчора. А що було на світі раніш, про те мені невідомо. На щастя, приладнавши голову, перше, що зробив господар, – намалював мені вуха, тож я міг чути, що коїться довкола. Господар спитав сусіда, то були перші слова, що я почув у своєму житті: «Ну, і як тобі ці вуха?» – «Щось наче одне вище за інше», – відповів той. «Ет, пусте, – відмахнувся фермер. – Вуха, вони вуха й є». І сперечатися з цим не доводилося. «А тепер перейдемо до очей», – господар намалював мені око. І лишень його домалював, я тут же допитливо зиркнув на нього і почав роздивлятися навкруги з великою цікавістю, бо це ж, бачте, було моє перше знайомство зі світом. «Гарне око! – зауважив сусід, що спостерігав за майстром. – Блакитне – найліпший колір для очей». – «А зроблю-но я ліве око трохи більшим», – докинув майстер. В обидва ока я вже став бачити вдвічі краще. Потім він намалював мені носа та рота. На це я нічого не зауважив, бо ще не знав, навіщо мені рот. Потім на мене чекало рідкісне задоволення: мені зробили тулуб, доладна-ли ноги та руки, а коли все це з’єднали з головою, я відчув справжню гордість, бо відчув себе уповні людиною, як і ті, що мене зробили. «Цей парубійко розлякає яких завгодно ґав, – зауважив фермер. – Він дуже хвацько виглядає». – «Викапаний сторож», – визнав сусід, і я погодився з ними. А фермер узяв мене під пахву та й відніс на кукурудзяне поле, ще й підпер високою жердиною. Отам ви мене й знайшли. А господар з приятелем пішли собі геть, залишивши мене стирчати серед поля. Я відчув себе покинутим. І вже хотів було податися слідом. Але клята тичка – ноги мої не сягали землі, і я був приречений коротати свій вік на палі. Такому життю не позаздриш, бо нічого було мені згадувати, адже зробили мене зовсім недавно. Тільки ґави та інше птаство навідувалися до поля, та й ті, побачивши мене, одразу ж летіли геть, приймаючи мене за жвакуна; тільки це і тішило мене, бо я відчував себе поважною особою.

Так тривало аж до того, як почав над моєю головою кружляти старий крук. Огледівши мене з усіх боків, він примостився у мене на плечі і просто у вухо каркнув: «Невже той фермер гадав, що я клюну на цю жалюгідну оману? Будь-який поважний крук відразу упізнає розмальований лантух, набитий соломою». З цими словами він примостився на качан, що ріс біля самих моїх ніг, і заходився дзьобати, неначе мене й немає тут. Незабаром інші круки теж помітили, що ніякої шкоди заподіяти я не можу, тож на поле налетіла ціла зграя. Від цього мені стало зовсім прикро, бо я на власні очі побачив, що опудало з мене – нікудишнє. І тільки старий крук заспокійливо додав: «От якби тобі розум – ти був би не гірше за інших людей, а то й навіть кращий за декого. Глузд – то єдина річ, яку варто мати на цім світі, людина ти чи крук». Тож коли всі круки наївшись відлетіли, я згадав його слова і вирішив будь-що добути собі дещицю розуму. А тут, як на те, з’явилися ви, зняли мене з палі. А з ваших слів я відразу ж зрозумів, що мені з вами по дорозі -себто до Смарагдового міста, де Великий Оз і має дати мені хоч трохи розуму.

– Дуже сподіваюся, – підтримала його Дороті, – бо якщо хтось чогось сильно прагне, то він досягає мети.

– Я саме з тих, хто сильно прагне, – відповів Опудало. – Бо знаєте, яке це надто неприємне відчуття: почуватися бевзем.

– Добре, – кивнула дівчинка. – Тоді – у путь. – І передала кошик Опудалові.

Тепер вже вздовж дороги не було жодного паркану, а земля навкруги була неораною та недоглянутою. А надвечір вони дісталися великого лісу, в якому дерева були такі великі й росли так густо, що їх гілки нависали просто над дорогою із жовтої цегли. У лісі було темно, наче вночі, бо крізь віття не пробивалося сонце. Та це не зупинило мандрівників, і вони сміливо увійшли в ліс.

– Якщо дорога веде в ліс, – зауважив Опудало, – то вона з лісу ж і виводить, бо на тому кінці дороги на нас чекає Смарагдове місто, і ми зі свого шляху не звернемо.