Ліман Френк Баум - Чарівник країни Оз

– Я думав було, що здолав-таки Лиху Відьму, бо працював ще більше, аніж досі. Та я й уявити собі не міг усієї підступності моєї ненависниці. Лиха Відьма вигадала-таки злі чари, щоб занапастити моє кохання. І от одного дня вислизнула сокира у мене з рук і розрубала мене навпіл. Та порятував мене з біди все той же коваль, який зробив мені новий тулуб із заліза і все припасував за допомогою залізних шарнірів замість суглобів. І тепер я міг не боятися своєї сокири. Одна біда: єдине, чого не зміг викувати коваль, – це серце. А без серця я забув своє кохання до прекрасної жвакунки, і мені стало вже байдуже – вийде вона за мене чи ні. Гадаю, вона ще й досі живе у старої карги і, може, дожидається, коли я за нею прийду.

– Тепер я увесь сяяв на сонці і навіть пишався цим. І сокира була мені цілком до снаги. Єдине, чого мені варто було остерігатися, то це іржі. Отож у мене в хатині завжди була напоготові маслянка з оливою, щоби змащувати залізні суглоби, як у тому з’явиться потреба.

Та якось я подався до лісу, не змастивши попередньо суглоби, і потрапив під сильну зливу. Не встиг я навіть збагнути, яка жахлива небезпека чатує на мене, як мої суглоби заіржавіли і я укляк на місці. Саме тут ви мене й знайшли вже рік по тому. Це – жорстоке випробування: цілий рік я простояв як укопаний, от і думав-гадав про всяку всячину і дійшов висновку, що найбільшим нещастям було втратити серце, бо коли я кохав, то був найщасливішою людиною у світі. А той, хто не має серця, кохати нездатен. Ось чому я прагну попросити у Великого Чарівника Оза дати мені нове серце. І якщо у мене воно буде, я повернуся до коханої й одружуся з нею!

Затамувавши подих, Дороті й Опудало слухали історію Залізного Лісоруба і збагнули, чому він так гаряче поривається за новим серцем.

– А я все одно, – мовив Опудало, – проситиму розум, а не серце, бо коли немає розуму – ніяк не збагнеш, що з тим серцем діяти…

– Ні, таки попрошу серце, – стояв на своєму Залізний Лісоруб. – Бо сам по собі розум ще нікого не зробив щасливим. А якщо нема щастя – то нащо тоді й жити на світі…

Дороті на це нічого не сказала, бо хто з її нових друзів має слушність – вона не знала, а єдине, чого прагнула сама, – це повернутися додому, до Канзасу і тітоньки Ем. До того ж її тривожило, що їм з Тото хліба залишилося лише на один зубок. Вони ж із Тото не були ані залізні, ані солом’яні і без їжі обійтися не могли.

Отак Дороті та її супутники йшли та йшли дрімучим лісом. І хоча крокували вони тією самою дорогою із жовтої цегли, та зараз шлях був подекуди завалений сухим гіллям та опалим листям, тож іти було украй незручно.

У цьому глухому закутку лісу майже не чутно було пташиного співу, бо пташки люблять відкритий простір, де вдосталь сонця. Натомість час від часу з лісової хащі доносився лютий рик якогось хижого звіра. Й від цього рику в дівчинки шалено калатало серце, бо вона не знала, що то за звір. А от Тото здогадувався і тому тулився до її ніг і навіть не смів у відповідь гавкнути.

– Чи довго нам ще йти цим лісом? – запитала дівчинка у Залізного Лісоруба.

– Не знаю, – відповів той, – бо сам я у Смарагдовому місті ніколи не бував. Але тато мій, коли я був ще зовсім хлопча, туди ходив і навіть розповідав, що шлях той неблизький і небезпечний, хоча неподалік від міста, де мешкає Оз, край небаченої краси. Та мені, поки зі мною маслянка, нічого не страшно. Опудалові теж ніщо не заподіє шкоди, а вам і поготів боятися нема чого. Адже у вас на чолі – відбиток цілунку Доброї Чаклунки, а він неодмінно убереже вас від усякого лиха.

– А як же Тото? – вигукнула дівчинка стривожено. – Що захистить його?

– Хто ж іще, як не ми самі у разі небезпеки, – відповів Залізний Лісоруб.

При цих його словах із лісу долетіло страшенне ревіння, ще мить – і на дорогу вистрибнув велетенський Лев.

Один удар лапою – й Опудало покотився шкереберть до самого узбіччя, а потім гострі пазурі вчепилися в Залізного Лісоруба і хоча помітного сліду не залишили, та від цього удару Залізний Лісоруб ' упав і вкляк на місці.