– Щиро дякую, – сказав Опудало, опинившись на землі. – Почуваюся просто новою людиною!
Дороті було чудно слухати, що солом’яне опудало вміє розмовляти, і не менш дивно бачити, як воно кланяється і зараз іде поруч.
– Хто ви і куди прямуєте? – запитав Опудало, потягнувшись та позіхнувши.
– Звати мене Дороті, – відповіла дівчинка, – а йду я до Смарагдового міста попрохати Великого Оза, щоб він допоміг мені повернутися додому в Канзас.
– А де це – Смарагдове місто? – запитав Опудало. – І хто такий Оз?
– Хіба ви не знаєте? – вразилася дівчинка.
– Не знаю. Анічогісінько. Я ж, бачте, набитий соломою, а в кого у голові солома – той клепок не має, – відповів він сумовито.
– Ой, вибачте. Мені прикро це чути…
– А от як ви гадаєте, – пожвавішав Опудало, – може, й мені з вами піти до Смарагдового міста? А раптом Великий Оз дасть мені трохи клепок?
– Чого не знаю, того не знаю, – знизала плечима Дороті. – Але у будь-якому разі, якщо ви підете зі мною і якщо Оз вам клепок таки дасть – гірше від того вам не стане.
– Це таки правда, – погодився Опудало. – Бачте-но, – довірився він, – хоч я увесь – від голови до ніг – набитий соломою, та болю не відчуваю. Наступить мені хтось на ногу чи штриконе шпилькою – я цього можу й не помітити. А от що мене дратує – то це коли мене вважають дурнем набитим. Як же мені з головою, набитою соломою, без мізків, набратися розуму, як у вас?
– Я вас розумію, – сказала Дороті, відчуваючи щирий жаль до нього. – Що ж, якщо ви підете зі мною, то я попрошу Оза допомогти вам, наскільки це можливо.
– Дякую, – зворушено промовив той.
Отак вони й повернулися на дорогу.
Дороті допомогла Опудалові перелізти через огорожу, і вони разом закрокували жовтою цегляною дорогою до Смарагдового міста.
А Тото від нового попутника спершу був не у захваті. Він все обнюхував солом’яника – чи не завелися, бодай, у соломі щури, і час від часу погрозливо гарчав.
– Не звертайте на нього уваги, – заспокоїла Дороті попутника. – Він не кусається.
– А я й не боюсь, – обізвався Опудало. – Навіть якщо і вкусить – солом’яникові байдуже. Дозвольте, я понесу ваш кошик. Мені зовсім неважко, адже я не знаю втоми. По секрету скажу вам, – продовжував він дорогою, – з-поміж усього на світі боюсь я лише одного…
– Невже отого фермера, що вас зробив? – припустила Дороті.
– Ні, – відповів Опудало, – палаючого сірника!
Через якусь годину дорога стала нікудишня – самі вибоїни та ковбані, й Опудало час від часу спотикався об уламки цеглин, які тут стирчали урізнобіч. Дійсно, подекуди вимивини на дорозі траплялися такі великі, що Тото доводилося їх перестрибувати, а Дороті – обходити узбіччям. А от щодо Опудала, якому таки бракувало мізків, кожного разу зробивши крок, він гепався щосили у баюру. Заби-тися-то не забивався, однак щоразу Дороті доводилося його витягати, ставити на ноги, притім він перший сміявся над своїми невдачами, що спіткали його ледве не на кожному кроці.
Поодинокі ферми, що коли-не-коли зустрічалися їм дорогою, були вже далеко не такі доглянуті, як ті, що лишилися позаду. Оселі траплялися все рідше, а плодових дерев і взагалі обмаль, і чим далі, тим більш відлюдними й понурими виглядали тутешні краї.
Опівдні обіч дороги вони побачили струмок, і Дороті вирішила перепочити. Із кошика дістала хліб і запропонувала першу скибу Опудалу. Але той чемно відмовився.
– Я ж бо ніколи не голодний, – сказав він, – і в цьому моє щастя, бо рот у мене тільки намальований, і якщо в ньому зробити дірку, аби я міг їсти, то з мене полізла б солома і я одразу почав би спадати з лиця.
Дороті визнала в цьому слушність, кивнула і з’їла скибку сама, кинувши трохи й песику.
– Розкажіть мені про себе та про ті краї, звідки вас сюди занесло, – запитав Опудало по обіді.
І дівчинка розповіла йому все, що знала про Канзас і про те, яке там усе сіре, додавши, яким вітром її занесло до цієї дивної країни Оз.
Опудало уважно вислухав і зауважив:
– Щось я не збагну, з якого дива вам так кортить покинути цю прекрасну країну, щоб повернутися до того сірого й посушливого краю, що ви звете Канзас.
– Це тому, що у вас замість мізків солома, – пояснила Дороті. – Яким би понурим та сірим не здавався рідний край, ми, живі люди, нізащо не проміняємо його на будь-які інші, якими б прекрасними вони не здавалися. Бо немає землі, кращої за рідну.
Читать дальше