Редьярд Кіплінґ: Книга джунглів

Балу й Багіра ніби закам’яніли, наїжачившись і стиха буркочучи, а Муглі дивився й дивувався.

– Бандар-логи, – нарешті пролунав голос Каа, – чи можете ви поворушити лапою без мого наказу? Кажіть.

– Без твого слова ми не можемо ворухнути ані передньою, ані задньою лапою, о Каа!

– Добре! Підійдіть до мене на крок ближче!

Ряди мавп хитнулися вперед, і Балу з Багірою мимоволі зробили крок разом з ними.

– Ближче! – прошипів Каа.

І мавпи зробили ще один крок.

Мауглі поклав руки на плечі Балу та Багіри, щоби спровадити їх, і обидва звіра здригнулися, начебто прокинулися від сну.

– Тримай мене, інакше я піду просто до нього, – прошепотіла Багіра.

– Старий Каа лише повзає в пилюці, – сказав Мауглі. – Час іти!

Утрьох вони прослизнули у пролом стіни і зникли у джунглях.

– Хух! – вимовив Балу й притулився до стовбура дерева. – Більше ніколи не проситиму Каа про допомогу.

– Каа відає більше за нас, – знову здригнувшись, проказала Багіра. – Ще мить, і я би рушила просто до його пащі.

– Багато хто пройде цим шляхом, перш ніж знову зійде місяць, – зауважив Балу. – Він добряче сьогодні наполюється – на свій копил!

– То що все це значить? – запитав Мауглі, який нічогісінько не знав про магічну силу погляду удава. – Я бачив лише великого змія, який вигинався кільцями, – він розсміявся: – У Каа весь ніс потовчений!

– Мауглі, – сердито озвалася Багіра, – його ніс потовчено через тебе, як і мої вуха, боки та лапи; шия і плечі Балу скусані з тієї само причини. Дорого нам коштували твої ігри з бандар-логами.

– Дарма! – вигукнув Балу. – Зате він знову поміж нас.

– Так, – зітхнув Мауглі. – Я погана дитина, і на серці в мене гірко.

– Що говорить про це Закон Джунглів, Балу? – не поступалася чорна пантера.

Закон Джунглів не пробачає жартів, і ведмідь знехотя промимрив, глянувши на Мауглі:

– Зізнання не звільняє від покарання. Але пам’ятай, Багіро, – він іще маленький.

– Дитинча накоїло біди, і йому треба накрутити вуха. Жабенятко, як тобі це?

– Я винен. Балу і ти зранені. Буде справедливо, якщо мене покарають.

Багіра дала йому зо десять штурханців, легких, на думку пантери, – вони навіть не розбудили б її власне маля, але для хлопчика-семилітка це була серйозна прочуханка, якої кожен хотів би уникнути. Коли все закінчилося, Мауглі чхнув і піднявся на ноги, не промовивши жодного слова.

– А тепер – сказала Багіра, – стрибай мені на спину, Маленький Брате, – ми повертаємося додому.

Закон Джунглів тому й справедливий, що після покарання припиняються всілякі чвари.

Мауглі прихилився головою до загривка Багіри й заснув так міцно, що навіть не поворухнувся, коли чорна пантера вклала його в рідному лігві під бочок Матері-Вовчиці.

Тієї ночі, коли Мауглі покинув вовче лігво, він спустився в долину, до зораних ланів, де мешкали люди. Але там хлопець не залишився – занадто близько до джунглів, якими блукає його затятий ворог. Тримаючись шляху, що огинав поля, Мауглі прискореним кроком пройшов зо двадцять миль, доки не опинився в незнайомих місцях. Широка долина була всипана камінням і поорана рівчаками. З одного її боку лежало невеличке селище, з другого, пологішого, розстилалися густі зарості, ніби зрізані величезним серпом біля стіни, що обгороджувала хатини та хліви. На луках біля річки паслася велика череда корів і буйволів.

Підійшовши до огорожі селища – а був білий день, тож ворота були відчинені, – Мауглі втомлено опустився на землю. Коли ж на воротях з’явився чоловік, хлопчик схопився й почав показувати на пальцях, що він голодний. Чоловік охнув і помчав назад єдиною сільською вуличкою, закликаючи на допомогу місцевого брахмана. Невдовзі з’явився і брахман – великий, огрядний, у білому одязі, з якимось знаком на лобі, у супроводі мало не всіх селян. Їх було близько ста – усі вони розглядали Мауглі, показуючи на нього пальцями й голосно перемовляючись. Дивлячись на цей натовп, Мауглі мимоволі подумав, що люди, зважаючи на все, погано виховані й найбільше схожі на сірих мавп.

– Чого тут боятися? – сказав жрець. – Бачите рубці на його руках та ногах – це сліди від вовчих зубів. Він просто приймак вовків, який утік із джунглів.

– Ой-йой! – зажебоніли жіночі голоси. – Бідолашний! А який вродливий! Мессуо, ти помітила, що він схожий на твого маленького синочка, якого викрав тигр?

– Дайте-но мені поглянути на нього, – промовила жінка з важкими мідними браслетами на зап’ястках та кісточках і уважно вдивилася в личко Мауглі. – Так, схожий. Але ж який він худенький…