Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

Коли Денис прокинувся, він побачив, що Пашка у кімнаті немає, а Макс сидить на підвіконні і вилизує лапи, наче звичайнісіньке кошеня. Макс помітив, що Денис здивовано спостерігає за ним, і прокоментував:

— Оскільки на теперішньому етапі я — кіт, то й інстинкти у мене котячі. Не залишатися ж мені брудним врешті-решт.

Прийшов Пашко. Він був у селянському полотняному одязі, приніс такі ж сорочку й штани Денисові і подав йому торбину:

— Перевдягайся, вже час вирушати. Кота — в торбу, і дивися, щоб він не висовувався і не базікав.

— Я перепрошую, але ти не міг би звертатися до мене особисто? — обурився Максим.

— Ну вибачай! Не звик я з котами спілкуватися.

— Я не кіт! — він і забув, що мить тому казав другові.

— Ким би ти не був насправді, я бачу те, що бачу, і мене дратують твої пусті балачки. Чекаю вас на подвір’ї, — з цими словами Пашко вийшов з кімнати.

Дорогою Денис поцікавився:

— Скажи мені, Паш, а чому ти врятував нас?

Хлопець, вочевидь, не хотів розмовляти про це, він спохмурнів і відповів лишень:

— Коли я був малим, то також потрапив у біду, і нікому було допомогти мені. Може, й ти колись врятуєш когось.

Денисові кортіло дізнатися ще багато про що, отже, він не вгавав:

— А куди ми поїдемо? Ми ж маємо знайти наші медальйони.

— Ти знаєш, де їх шукати?

— Ні, але…

— Тоді нам по дорозі.

— Вибач, я не зрозумів.

— Ми їдемо до Білого Королівства. Лише там можна знайти всі відповіді. Або майже всі. Мені це також потрібно. У мене є свої питання.

Так вони і мандрували. Біля кожного розпуття Пашко зупиняв коня і уважно оглядав навколишній пейзаж, особливо звертав увагу на дерева.

— А нам ще далеко їхати? — на третій день не витримав Максим.

— Звідки мені знати? — відповів колишній розбійник.

— Ти що, ніколи там не був? — здивувалися його супутники.

— А що, мав би?

— Та ні, нічого, — мовив Макс, вважаючи доречним на цьому припинити розмову і почекати, що ж буде далі. Та Денис не мав терпцю:

— А звідки ти знаєш дорогу до Королівства, якщо ти там не бував?

— Я її не знаю, але знайду. Є одне правило: завжди йти туди, де сніг.

— Але ж тут немає снігу!

— Тут немає, а там — буде, — вказав кудись у далину Пашко.

— Там — північ, — пояснив другові кіт-Максим.

— А! То ми просто постійно йдемо на північ! Як я сам відразу не здогадався?

Оскільки на це питання нарешті з’явилася відповідь, Макс і Денис уже менше нервували щодо напрямку їхніх мандрів. Поки мали сили — їхали або йшли, ведучи коня на вузді, іноді зупинялися у тавернах чи заїжджих дворах, а то й ночували просто неба.

Вони вже дісталися гір — невисоких із зеленими схилами. Там, біля стрімкої веселої річечки розкинулося невеличке село.

— О! Нам пощастило, впевнений, що там нас нагодують і пустять переночувати. Хай хоч у клуні! — зрадів Денис.

— Ми туди не підемо, ночуватимемо десь тут, — повідомив Пашко тоном, який виключав можливість заперечень.

— А чому так? — засумував хлопчик.

— Повернемося до яру, там можна буде розпалити багаття, аби зігрітися.

Заледве чи це можна було вважати за відповідь, та іншої не було.

Він стояв на пагорбі і дивився вниз, на маленьке село, звідки долинали мотиви баяна та переливчасті співи.

Немов спис просвистів у повітрі і вдарив у груди, з болем, із невимовною тугою прийшли до Пашка спогади. Він побачив усміхнені обличчя батька й матері, і сам був із ними, малий. Побравшись за руки, вони витанцьовували навколо воза, а на возі сиділа десятирічна сестричка у віночку з яскравих квітів і плескала в долоні. Потім батько підхопив сестричку на руки і вони всі разом закружляли довкола вогнища. То було якесь свято. Згадуючи ті хвилини радості, Пашко не помічав, як його обличчям блукала посмішка, пом’якшуючи похмуру недитячу зморшку між бровами.

Потім він згадав, як прибіг з лану і побачив метушню, почув плач і гучні крики. Деякі будинки горіли. Батько зустрів його край села і схвильовано наказав чимдуж мчати у ліс і пересидіти ніч у пустій норі, що вони вдвох знайшли навесні, а зранку, ховаючись по чагарниках, пробратись у місто, до дядька. Та не дійшов він навіть до нори, його спіймали на околиці лісу.

Наступний спогад — землянка, де, розвалившись у кріслі, молодий кремезний чоловік у шкіряному одязі палив сигару і, мружачись, роздивлявся п’ятирічного Пашка.

— Я хочу додому, — промовив хлопчик.

— Не вийде, малий. Варвари напали на твоє село. Ти один врятувався. Та й то завдячуй нам, вони б і тебе знайшли, коли б не ми. Житимеш із нами. Станеш справжнім розбійником. Я навчу тебе полювати і битися різною зброєю. Залишайся, не пожалкуєш.