Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— Ну, зізнавайся, малий, з ким мандруєш, де твої товариші?

Хлопчик здвигнув плечима:

— Один я.

Розбійники гучно розреготалися разом.

— Ти хочеш сказати, що великим шляхом посеред лісу гуляєш сам? — крізь гиготіння перепитав ватажок.

— Я не гуляю, — серйозно заперечив Денис, — у мене невідкладні справи, до того ж, я не маю нічого цінного, тому дозвольте, будь ласка, йти далі. Ви марно затримуєте мене.

Розбійники знов зареготали.

— Обшукати околиці! — наказав своїм підлеглим ватажок. — А ти, малий, все-таки трохи затримаєшся у нас, — і він схопив хлопчика, зав’язав йому очі й силоміць повів до табору.

Дениса прив’язали до дерева і залишили так стояти цілісінький день без їжі. Кошеня з’явилось, аж коли почало смеркати.

— Де ти був так довго? — прошепотів зв’язаний хлопчик. — У мене болить все, немає сил. Ти можеш звільнити мене?

— Спробую, — сказав кіт і подерся на дерево до мотузки. Він гриз її дуже старанно, однак втратив пильність, і бідолаху схопив спритний юний розбійник. Хоч як смикався Максим, намагаючись вирватись, розбійник відніс його до ватажка.

— Навіщо ти мені кота припер? — сердито гаркнув ватажок.

— Отамане, щось із цим котом не те, — відповів спритний. — Він намагався звільнити хлопчака. А погляньте на медальйон у нього на шиї, такий самий, як у хлопця.

Ватажок підійшов до чорного кошеняти і, не звертаючи уваги на намагання Максима захиститися кігтями й зубами, стягнув із нього сектор металевого сонця.

— Кота — в клітку! — наказав головний розбійник і, залишившись сам у землянці, почав уважно розглядати медальйон. «Може, це і є те легендарне „Скіфське сонце“, що відкриває шлях у Реальність?»

Він рішуче вийшов на подвір’я і зірвав з Дениса сектор амулета. Потім склав разом дві частини і з радісною люттю стиснув у долоні неповне металеве сонце. «Оце так фарт!» — процідив крізь зуби отаман, скочив на коня і кудись помчав.

Коли він повернувся, то підійшов до Дениса, нахилився до нього і заговорив тихо:

— Дві частини амулета тепер у надійному місці. Треба лише знайти третю. То де вона? Скажи мені, хлопче.

— Якби і знав, то навряд чи сказав би, — відповів Денис, розмірковуючи: «А може, краще сказати йому?»

— То ви звідти? — таємниче зашепотів ватажок розбійників. — Ти і твій кіт — з Реальності, чи не так?

Хлопчик помовчав трохи, потім відповів:

— Так, ми звідти.

Приблизно за годину Денисові принесли поїсти. Він, переборюючи власний голод, поділився з другом — кошеням, чия клітка стояла поруч, хоч наїдку було небагато й на одного.

Знову підійшов головний розбійник, тримаючи в руках щойно засмажений шмат м’яса. «Ох, і я б від такого не відмовився», — подумки тяжко зітхнув Денис.

— Думаєш, тебе нагодували просто так, із жалості? Помиляєшся, хлопче, завтра ми тебе продамо работорговцям. А ти міг би уникнути такої неприємності, — ватажок помовчав трохи, ніби зважував слова, і знов заговорив: — Я однаково дізнаюся, де третя частина «Скіфського сонця», але якщо ти мені скажеш, то повернешся додому в Реальність, а моя мета буде досягнута трохи швидше. Бачиш, я згоден навіть відпустити тебе, хоч раби дорого коштують і я втрачу гроші. Так що вирішуй, доки я не передумав, — він відгриз великий шматок м’яса і з задоволеним виразом обличчя жував його, примушуючи хлопчика страждати від голоду. Не почувши відповіді, розбійник поволі, перевальцем попрямував до своєї землянки. Йому нікуди було поспішати.

— Я скажу йому про Іринку і про циган, адже ми самі вже навряд чи їх знайдемо. Можливо, це наш єдиний шанс повернутися додому, — прошепотів Денис до кота.

— Еге ж, скажи йому, і він тебе продасть, знайде Ірину — і вона так само постраждає. А вже коли він переправиться у наш світ (з амулетом, звичайно), то ми тут залишимося на все життя, — пробурчав кіт-Максим, — точніше, ви залишитеся, бо мене вколошкають, щойно тебе продадуть, а то й раніше.

Іринка прокинулась у кибитці. Сонце вже було високо, пташки щебетали свої полуденні пісні. Дівчинка полежала трохи, дивлячись на промені, що пробивалися крізь дірки старенької кибитки, потім поволі підвелася, спираючись на лікті, огляділася. Циганка зі струнким станом і довгими чорними косами сиділа спиною до Іринки.

— Де я? Не пам’ятаю нічого, — промовила дівчинка, намагаючись зрозуміти хоча б, хто вона сама.

Молода циганка озирнулась і поглянула на Іринку добрими прекрасними очима.