Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

Тієї ж миті з землянки почулися звуки бійки. Хтось репетував щось незнайомою мовою, схоже, полетів посуд і навіть меблі, а може, й людські тіла. Закінчилося стріляниною.

Потім із землянки витягли обох работорговців і одного розбійника.

— Мабуть, сьогодні тебе дійсно не продадуть, — мовив кіт до друга.

Настала ніч. Здавалося, на галявині не спав лише вартовий. Він, щоправда, позіхав і пританцьовував біля вогнища, аби не заснути і трохи зігрітися. Денис поринув у нездорове забуття, Максим час від часу прокидався і, відкривши одне око, спостерігав за всім зі своєї клітки. До вартового підійшов той самий спритний юний розбійник, котрий спіймав кошеня.

— Давай заміню тебе. Не можу заснути. Отаман розізлиться, як дізнається про работорговців. Хоч зараз їхні грошики дісталися нам, та тепер доведеться шукати нових продавців. Спробуй знайди надійних. Від цих клятих думок у мене безсоння.

— Ну добре, а то я б не проти трохи поспати, — відповів вартовий і поплентався до землянки. Спритний сидів коло вогню з півгодини, а потім пройшовся галявиною, зазирнув у землянку, постояв трохи, прислухаючись. Коли він упевнився, що всі сплять і, крім хропіння розбійників, нічого не чутно, дістав з-за паска ножа і попрямував до Дениса. Хлопчик раптом прокинувся і з жахом в очах почав борсатись і благати про пощаду.

— Та тихіше ти, розбудиш ворогів, — зашепотів юнак. — Я тебе не вбиватиму, навпаки, врятувати хочу, — він розрізав мотузки і відразу ж підхопив хлопчину, аби той не впав. — Малий, ти верхи їздити вмієш?

— Не доводилося, — зізнався Денис, з надією і недовірою водночас дивлячись на юного розбійника.

— Ну що ж, поїдемо удвох на моєму коні. Хутчій!

Денис схопив клітку і став морочитися з замком.

Розбійник розсердився:

— Нас спіймають! Що ти там робиш?

— Я не поїду нікуди без друга!

— Оце вже й не мрій! Я не посаджу кота на коня. Це погана прикмета.

— Він не кіт! І якби свого часу він не забивав собі голову дурними прикметами, ніхто б зараз і не вважав його за кота.

— Що ти верзеш? Ти божевільний чи знущаєшся?

— Я кажу вам, це не кіт. Допоможіть мені звільнити його, будь ласка.

— Та не кіт я! Ми марно витрачаємо час. Забирайте мене з кліткою, а там розберемося, — озвався Максим.

Розбійник так і завмер, розкривши рота, потім запитав невпевнено:

— Це що, він сказав?

— Та я ж пояснюю, це мій друг Макс. Він перетворився на кота! — зашепотів Денис.

— Ну добре, часу обмаль для розмірковувань, — зітхнув розбійник, узяв клітку і прив’язав її до сідла свого коня.

— Стривай, а куди ми поїдемо? — схаменувся Максим. — Потрібно знайти наші медальйони!

— Тут їх немає. Отаман кудись їх відвіз. Потім про це поговоримо, — відповів юний розбійник. Він допоміг Денисові залізти на коня, потім сам скочив у сідло.

Вони помчали спочатку шляхом, потім просто крізь лісові хащі, згодом — через лан, проїхали декілька селищ і врешті-решт зупинились у корчмі, далеко від великих шляхів.

Сидячи за широким дубовим столом, наші втікачі чекали, коли їм принесуть поїсти.

— Нарешті ми там, де нас не знайдуть, — заговорив юний розбійник, — то давай хоч познайомимося. Тебе як звати?

— Денис.

— Мене можеш називати Пашком.

— Про всяк випадок нагадую, що моє ім’я — Макс, — почулося з клітки. Розбійник знервовано озирнувся і прошепотів:

— Знаєш, Максе, в людних місцях ліпше мовчи. Як хто почує, що ти вмієш розмовляти, неприємностей нам не уникнути.

— Я згоден, але за умови, що ви знімете врешті-решт цей замок. Набридло сидіти в клітці, неначе я тварина. Навряд чи тепер мені подобатимуться зоопарки. Ненавиджу ґрати.

Пашко ледве витримав цю промову і звернувся до Дениса:

— Ну давай сюди клітку, — поставив її біля себе і відчинив за мить без ключа.

Шкутильгаючи, чорне кошеня вибралося на лавку.

— Ох, зовсім інша справа, хоч однак усе тіло болить!

— Він колись замовкне? — не витримав Пашко. Денис здвигнув плечима, а кіт вмостився поруч із другом, сердито поглядаючи на розбійника (схоже, вже колишнього).

Після вечері Пашко підійшов до хазяїна корчми і попросився на нічліг. З’ясувалося, що на другому поверсі є кілька невеликих кімнат. Усі вони були досить недорогі і, відповідно, не надто привабливі, зі старими дешевими меблями і облупленою фарбою на стінах. Проте відсутність простору і зручності не налякали ні хлопців, ані кота, яким після тривалого шляху будь-яке ліжко здавалося майже розкішшю. Спочатку всіх зморив сон, та протягом ночі кожен з утікачів по кілька разів прокидався і тривожно прислухався до скрипу підлоги за дверима та до інших звуків. Незрозуміла тривога ніби наповнювала кімнату й коридори. Напевне, небезпека була удаваною, бо коли почало розвиднятися, моторошне відчуття зникло, і Денис із Максом заснули нарешті міцним сном.