Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— Я не хочу бути розбійником. Розбійники лихі.

— Хто тобі таке сказав? — удавано здивувався чоловік у кріслі. — То лише у казках, а в житті розбійник — це ліпший друг чесних людей і ворог злих і жадібних. Утямив?

— Я хочу додому, — повторив хлопчик, стримуючись, щоб не заплакати. Батько вчив його, що плакати чоловікам не личить.

Розбійникові, напевне, набридло розмовляти з дитиною і він махнув рукою, аби малого вивели з землянки.

Пашко намагався втекти кілька разів, але за ним пильно стежили. Так він і залишився, звик і про все забув.

А тепер спогади заповнили свідомість хлопця, він упав на коліна і, закривши обличчя долонями, схлипував. Згодом Пашко підвівся і побрів до яру, де залишив спати своїх супутників. Раптом він почув, як хруснула гілка десь попереду. Хтось ховався в чагарнику. Юнак у кілька стрибків наздогнав того, хто намагався втекти. Це виявився Денис.

— Ти що, вистежував мене? — гнівно запитав Пашко.

— Ні, я просто… — почав виправдовуватися хлопчик і замовк, опустивши очі.

— Що просто? Доказуй!

— Боявся, що ти покинеш нас тут, — ледь чутно промовив Денис і почервонів. Пашко засміявся трохи знервовано, тоді наказав Денисові йти спати, пообіцяв, що незабаром прийде до місця їхньої ночівлі. Хлопчик невпевнено ступив два кроки до яру, але повернувся і рішуче заговорив до Пашка:

— Коли у тебе горе, просто необхідно поговорити з другом. Неможливо все тримати в собі.

— Йди спати! Щоб я не бачив тебе! І якщо хоч раз іще спробуєш стежити за мною, попереджаю, шлях додому, чи куди там тобі треба, шукатимеш сам.

Денис похнюпився і пішов до вогнища, більше вже не озираючись.

Минуло півгодини, він лежав на сосняку і марно намагався заснути, коли прийшов і сів поруч Пашко.

— Я розповім тобі все, якщо хочеш. Насправді у мене не було друга вже багато років, я не звик відкривати душу.

Коли сталася та бійка з работоргівцями, одного зі старших розбійників вбили. Але перед смертю він вирішив, напевне, покаятись і розповів мені про те, як я потрапив до кола злодіїв. Вони пограбували і спалили наше село, батьків моїх продали у рабство, а сестричку завезли у ліс і там покинули. Вона не могла ходити через хворобу і її не можна було продати. Я був малим і не бачив, хто напав на село, вони легко обдурили мене. Звинуватили у злодіянні варварів, переконали мене, що нікого живого не залишилось, змусили приєднатися до їхнього товариства. Я жив там стільки років, вважаючи розбійників за товаришів, братів.

Пашко підвівся і наблизився до вогнища, присів біля нього, так сидів деякий час нерухомо, а потім, не озираючись, промовив:

— Ми не пішли до села, бо я брав участь у його пограбуванні два роки тому. Мене можуть упізнати. Я був таким самим, як інші розбійники, я приносив людям страждання, руйнував родини, топтав їхнє мирне щастя. Тепер я мрію розшукати своїх рідних, але як я дивитимуся їм у вічі?

— Ти не винен, тебе так виховали, але ж тепер ти — інший, — спробував заспокоїти Пашка Денис, та юнак мовчки кивнув, підвівся і пішов геть.

Зранку він повернувся і більше не говорив про своє життя, і жодним словом не згадував минулої ночі. Мовчав і Денис. Макс також принишк. Хтозна, чи чув він щось із нічної розмови, чи просто відчував спільний настрій, але навіть не озивався з торби.

Гори стали вищими, вже було видно білі снігові шапки на вершинах. Похолоднішало так, що вже не допомагали зігрітися вночі ні ковдри, ні вогнища. А природа навколо просто зачаровувала своєю красою: сосни схиляли лапаті блакитно-зелені гілки, інші дерева вражали буйним різнобарв’ям листя.

Однієї ночі, дивлячись із лісової галявини на хатки, залиті білим місячним сяйвом, Денис відчув таку тугу за рідною домівкою, що йому здалося — серце не витримає болю. До цього часу він не знав такого відчуття, а тепер тяжко зітхав, прихилившись до дерева, і думав про Новий Рік і про Різдво, про рідних, уявляв їх усміхненими, радісними, думав, чи правда, що коли він повернеться, то потрапить у ту ж хвилину чи, принаймні годину, коли вирушив у цю непередбачувану мандрівку. А що, коли він повернеться вже зовсім іншою людиною і в душі більше не буде тим маленьким хлопчаком, яким його звикли сприймати рідні? «У мене було б ще декілька років дитинства, та у таких випробуваннях подорослішати недовго. А я не хочу бути серйозним і нудним, як більшість дорослих, мені лише одинадцять!» — подумав Денис і тяжко зітхнув. Згори почувся знайомий голос: