Элвин Уайт - Сурма лебедя

Збігло кілька хвилин, і тато-лебідь ковзнув із небес до землі й, гальмуючи лапами, зупинився посеред озера. Сімейство гучно його привітало: «Ку-гуу, ку-гуу! Піі! Піі! Піі! Піі!» Тільки Луї не спромігся подати голос. Німий син-лебедин обмежився тим, що забив крильми по плесу та оббризкав тата водою.

— Гаразд! — мовив тато-лебідь. — Ви всі побачили, як це робиться. А зараз ходіть за мною та й зробімо першу спробу! Напружтеся до краю, робіть усе в належній послідовності, ні на мить не забуваючи, що ви — лебеді, а отже — чудові літуни, і, я певен, усе вийде у вас якнайліпше.

Уся лебедина родина попливла до протилежного краю озера. Вони помахали шиями: вгору-вниз! Вгору-вниз! Луї попрацював дужче за всіх своїх братиків і сестричок. Визначили напрям вітру, покрутивши туди-сюди головами. І несподівано тато-лебідь дав знак: уперед! Яка тут учинилася страшенна шамотня: крила луплять по воді, лапи біжать-чалапають, мов по суходолу, а столочена вода аж кипить! Якась мить — і чудо з чудес: семеро лебедів здійнялося в повітря! Двоє чисто білих і п'ятеро — брудно-сірих. Злетіли, на славу, то й почали набирати висоту.

Луї перший з лебедят відірвався від води — опинився у повітрі, випередивши усіх своїх братиків та сестричок. Тієї самої миті, коли він лапами перестав зачіпати воду, Луї збагнув: він уже вміє літати! Це було надзвичайне полегшення. І яке ж неймовірне відчуття!

«Хлопче! — подумки мовив він до самого себе. — Чи ж тобі хоч снилося, яку радість приносить політ? Чудово! Неймовірно! Потрясно! Краще бути не може. Почуваюсь піднесено, а голова зовсім і не паморочиться. Я зможу добутися до Монтани разом з усією моєю родиною! Може, мені й бракує дечого, але принаймні я вмію літати!»

Семеро великих птахів десь півгодини позаймалися повітроплаванням, а тоді повернулися на озеро — слідом за татом-лебедем, їхнім ватагом і проводирем, старим кобом. Перший успішний виліт відсвяткували, попивши озерної водиці. А наступного дня підхопилися рано-ранесенько. Натішилися чудовим осіннім ранком, надивились, як туман здіймається над озерцем, а дерева виграють усіма барвами. А десь надвечір, коли сонце було вже низько над обрієм, семеро лебедів злетіли з плеса у повітря й розпочали свою мандрівку до Монтани. «Сюди, за мною!» — проспівав тато-лебідь. Ось він здійснив поворот ліворуч і взяв курс на південь. Решта повернула за ним, сурмлячи на льоту. Коли пролітали понад табором, де ще був Сем Бівер, хлопчик зачув їхні суремні гуки й вибіг надвір. Він стояв і дивився, як великі птахи все маліють і маліють удалині, аж поки й зникли за верхівками дерев.

— Що там було? — поцікавився батько, коли Сем повернувся досередини.

— Лебеді! — відповів Сем. — Подалися на південь.

— Ну, то й нам би — в тому самому напрямі, — промовив містер Бівер. — Мабуть, завтра наш Коротун і прилетить — забере нас… А які то були лебеді? — не встаючи з койки, запитав батько.

— Сурмачі, — відповів Сем.

— Це кумедно! — сказав містер Бівер. — Я ж гадав, що лебеді-сурмачі перестали літати у вирій. Мені здавалося: вони роками сидять собі на озерах Ред-Рок-Лейкс, бо там їм добре, вони під захистом.

— Переважна більшість їх так і чинить, — сказав Сем. — Але не всі…

Пора вже була й на боковеньку. Сем дістав свого записника, й ось що він туди записав:

Сьогодні ввечері я чув тих самих лебедів. Вони полетіли на південь. Мабуть, це чудово — летіти вночі. Чи ж я бодай коли-небудь побачу ще хоч одного з них? І як птах знає, як йому дістатися з того місця, де він перебуває, до того місця, куди йому треба?

Перебувши кілька днів на місці їхнього зимового постою — на озерах Ред-Рок-Лейкс, Луї придумав дещо. Він вирішив: якщо вже йому неспромога користуватися власним голосом, то треба навчитися читати й писати! «Якщо я калічний в якомусь одному плані, то маю постаратись і надолужити в інших напрямах! — подумки мовив він сам собі. — Тож я навчуся читати й писати! Тоді почеплю собі на шию маленьку грифельну дошку й крейдяного олівця. В отакий спосіб я й зможу спілкуватися з будь-ким, хто вміє читати!»

Луї любив товариство і вже встиг знайти багато друзів на тих озерах. Ця місцина була притулком для водяного птаства: лебедів, гусей, качок та іншої, дрібнішої птиці. Всі вони там зимували, бо то було безпечне місце, а тамтешня вода лишалася теплою і в найлютіші морози. Усі захоплювалися Луї як незрівнянним плавцем. А він залюбки змагався з іншими молодими лебедями, щоб визначити, хто найдалі пропливе попід водою чи взагалі найдовше під водою пробуде.