Элвин Уайт - Сурма лебедя

«І мій татусь туди ж: ніяк не набалакається!» — подумав Луї.

— Дехто, — провадив лебідь, — усеньке своє життя пробазікає, деручи горло й створюючи море галасу. Такі особи ніколи й ні до чого не дослухаються, бо їм головне: висловити власні думки, які часто бувають нерозумні або засновані на недоброякісній інформації. Отож, сину мій, будь бадьорий! Радій життю! Вчись літати! Їж-пий донесхочу! Використовуй свої вуха й очі! А я обіцяю тобі, що одного чудового дня влаштую так, що ти зможеш користуватися власним голосом! Є ж такі механічні засоби, що обертають потік повітря на чудові звуки. Один із таких засобів називається сурма. Багато мандруючи, якось-то я бачив сурму. Можливо, саме сурма й буде тобі потрібна для повноцінного життя. Особисто я ніколи не чув, щоб хоч кому з лебедів-сурмачів потрібна була сурма, але ж у тебе зовсім інший випадок! Я дістану цю таку потрібну тобі річ. Поки-що я не знаю, як у мене це вийде, але з часом я неодмінно знайду спосіб роздобути її для тебе. Ну, а зараз, коли вже скінчилася наша з тобою розмова, пливімо назад! Граційно повернімось до нашого краю озерця, де на нас чекають твої братики й сестрички!

Лебідь обкрутнувся і поплив назад, Луї — за ним. Нещасливий це був для нього ранок. Малого лебедя-сурмача лякало те, що він так відрізняється від своїх братиків-сестричок. Невтямки було йому: і навіщо він прийшов без голосу в цей світ? Усі-всі інші істоти начебто ж із голосом. Чому ж він безголосий? «Доля жорстока, — подумав Луї. — Доля жорстоко повелася зі мною!» Але вчасно згадав, що тато пообіцяв допомогти, й трохи підбадьорився. Ось вони й приєдналися до своєї родини, й почалися ігри на воді, й Луї бавився з усіма: занурював голову в воду, робив бризки, пірнав, крутився… У нього бризки летіли найдалі, але, бризкаючись, він не міг іще й закричати. А коли ти хлюпочешся-бризкаєшся і не можеш закричати на радощах, то від усієї втіхи лишається якась нікчемна половина.

Десь наприкінці літа тато-лебідь, старий коб, зібрав довкола себе все своє лебедине сімейство-лебединство й зробив оголошення.

— Діти! — заговорив він. — Я маю для вас новину. Літо закінчується! Листя на деревах робиться червоне, рожеве та блідо-жовте. А незабаром воно й поопадає на землю — це називається падолист. Прийшла пора нам покинути це озерце. Настав час нам забиратися звідси геть.

— Геть? — закричали всі лебедята — крім Луї.

— Авжеж! — бадьоро мовив тато. — Ви, дітки, вже виросли досить великі, щоб вивчити важливі життєві факти, а головний факт нашого життя наразі такий: нам не можна довше лишатися в цій чудесній місцині.

— Чому? — вигукнули лебедята — всі, крім Луї.

— Бо літо скінчилося, — пояснив тато-лебідь, — а в лебедів існує такий звичай: залишати місця свого гніздування наприкінці літа й перелітати на південь, де тепліше й навіть узимку вистачає корму. Я знаю: всі ви полюбили це гарненьке озерце, це чудесне болітце, ці порослі комишами-очеретами береги й милі закутки для відпочинку. Тутешнє життя було для вас приємне й веселе. Ви навчилися пірнати й плавати попід водою. Щодня ми тішилися ще й таким нашим відпочинком, коли ми плавали, вишикувавшись мов по шнурочку: я вів перед, граційно пливучи, мов локомотив, а ваша чарівна матінка замикала процесію — мов камбуз на кораблі. Цілими днями ви слухали й вчилися. Ви навчилися уникати огидної видри й жорстокого койота. Ви навчилися розрізняти виття-пугукання сови. Ви вивчили, що куріпка каже: «Піть-піть». На ніч ви засинали під кумкання жаб, їхніх нічних концертів. Але всі ці втіхи й заняття, ці пригоди, ці забави та витівки, всі ці улюблені видовища та звуки мусять скінчитися. Всьому коли-небудь настає кінець. Настав час нам забиратися звідси.

— А куди ж ми подамося? — закричали лебедята — всі, крім Луї. — В яку дорогу, ку-гуу, ку-гуу? В яку дорогу, ку-гуу, ку-гуу?

— Ми полетимо на південь — до Монтани, — відповів тато-лебідь.

— До якої такої Монтани? — водно запитали лебедята, і тільки Луї один усе мовчав. — До якої Монтани — мотани, мотани? І що таке Монтана — мотана, мотана?

— Монтана, — сказав тато-лебідь, — це такий штат, частина цілої великої нашої країни. І там, у чудовій долині, яку оточують високі гори, розкинулися озера Ред-Рок-Лейкс. Сама природа створила ті озера спеціально для лебедів. У тих озерах ви натішитеся теплою водою, що витікає з прихованих джерел. Там ніколи лід не сковує води, хоч би які холодні були ночі. Там, на тих озерах, ви побачите й інших лебедів-сурмачів, а також меншу водоплавну птицю: гусей та качок. Там водиться зовсім мало наших ворогів. Немає жодних мисливців з рушницями. Багато хаток ондатр. Зерно у вільному доступі. Ігри-забави щодня. Чого ще бажати лебедеві, поки довго-довго триватиме холодна зима?