Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

— Ні-ні! — сполохано відказав Перший і Єдиний міністр.— Я не їв золотих яблук, мені не дали їх!

— Тату! — крикнула Марципанка.— А я не захотіла навіть надкусити золоте яблуко. Я ж не чужа, я твоя доня, правда?

Запала мовчанка...

Дядечко Медяник суворо сказав:

— Пане Марципане, будьте чесні хоч перед самим собою!

Знизу почулося сопіння. Володар Марципа- нії хотів вирватись із міцних обіймів свого підземного хідника.

— Може, принести лопати та розширити хідник? — розмірковував дядечко Медяник.

— Ні, нічого не вийде,— вставив Трюфель,— там же кам'яні стінки...

А знизу почулося скигління:

— Всі покинули мене... Я нікому не потрібний... Ніхто мене не любить...

— Пане Марципане,— хлюпнув носом Трюфель,— я ж казав вам, не їжте стільки торта, бо ще більш потовстішаєте!

Дядечко Медяник випростався на повен зріст, сказав суворо:

— От що, ненажеро Марципане, сидіть собі у підземному хіднику, доки не схуднете!

І добрий кухар вийшов з кімнати.

— Яка ганьба! — сердито бурмотів він.— Жалкувати спілого торта для дітей! А ще прикидався таким добрим!

— Медянику, зачекайте! — почувся розпачливий крик із підземного хідника.

Дядечко Медяник зупинився.

— Що вам там іще треба?

По хвилині мовчання король Марципан сказав:

— Я більше не буду... Мені страшно тут... Я не справжній король. Дайте мені золоте яблуко...

— Ловіть! — гукнув дядечко Медяник.

— І мені дайте яблуко,— нудно-солодко попрохав Трюфель.

Марципанка стояла і, нічого не розуміючи, кліпала карими оченятами:

— Виходить, що я теж...

Дядечко підійшов до дівчинки, обняв, притулив до серця:

— Виходить, що ти теж маєш з'їсти золоте яблуко...

І Петрик, і Каролінка, і Петро, і Валерик, і Панас, і Саллі назавжди запам'ятали наступну мить...

Руде Марципанчине волосся на очах стало золотавим, великі карі очі — блакитними; щезла коронка з цукатів, яку Марципанка завжди губила, а замість неї запломенів віночок з ромашок, гаптоване золотом платтячко перетворилось на вишивану сорочечку і яскраво- червону спідничку.

— Марійко, донечко моя! — скрикнув дядечко Медяник.

— Тату, любий, як довго ми не бачились! Де ти був?

— Я був завжди поруч, але про це треба довго розповідати, доню...

А з підземного хідника, крекчучи, дерся нагору малий лисий чоловічок. Йому подав руку довготелесий рудий чолов'яга.

І от вони стали поруч...

Дядечко Медяник аж руки в боки взяв:

— Так це ви, Марко з Трохимом, правили нашою Марципанією?

— Таж я! — опустив очі лисий чоловічок.

— І я,— почухав потилицю довготелесий.

— А я все думав, куди це ви щезли... Очі б мої вас, ледацюг, не бачили! — сказав дядечко Медяник.— Напанувалися!

«Писань Марко і довготелесий Трохим втупились у підлогу.

Дядечко Медяник наказав:

— Беріть краще відра та йдіть у поле марципани полийте! Досить я вже на вас спину гнув! Досить і діти вас вихваляли! Навіть у країні чудес треба вміло господарювати...

І тут дядечко Медяник таємничо підморгнув дітям:

— У мене є для вас щось цікаве!

ДАРУНОК ДЯДЕЧКА МЕДЯНИКА

Дядечко вивів дітей з палацу і попрямував з ними веселою юрбою до круглої огорожі. Ви пам'ятаєте, що було за цією огорожею?

Дядечко вийняв з кишені ключа і віддав його Петрику:

— Відчини, друже, ці дверцята!

Але Каролінка, що вийшла з палацу, тривожно гукнула дітям:

— Дивіться, до нас льодяники біжать!

Чоботи цукеркових солдатиків гупали все

ближче й ближче.

Петрик стурбувався:

— Скоріше у палац. Мабуть, вони хочуть захопити нас у полон!

— Ні, ні! — заперечив дядечко Медяник.— Он як вони вимахують руками. Це означає: «Наміри в нас мирні!»

Наперед вийшов найсміливіший льодяник і почав ще швидше розмахувати руками.

— Що він хоче сказати? — спитав Петрик.

Дядечко Медяник переклав:

— Ми, льодяники, не злі. Ми ж солдатики цукеркові. Це Марципан та Трюфель примушували нас робити те, чого ми не бажали. А ми хочемо навчитися танцювати по-справжньому, щоб розважати дітей, які в майбутньому прийдуть у країну Марципанію. А іще ми хочемо навчитися говорити і думати...

— Гарне бажання! — схвалили діти.

Дядечко Медяник зауважив:

— Однак спочатку прохаємо вас потрудитися.

Петрик відчинив ключем дверцята, льодяники зламали геть огорожу, і перед очима у дітей з'явився величезний торт — заввишки з дядечка Медяника!

Ріс він просто на грядці і так приємно пахтів,— Мишенятко з безрозмірним животиком аж відвернулося, щоб першим не кинутися до нього.