Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

— Годі вам марширувати та списами розмахувати. Відвоювалися! — сказав дядечко Медяник.— Руки вгору!

Льодяники задрижали, наче листя на осінньому вітрі, і, сидячи, підняли догори руки.

А вище всіх Перший і Єдиний міністр пан Трюфель!..

— Дядечку Медянику!

— Петрику!

— Мишенятку!

Це гукали юні марципани . Вони щосили бігли до переможців льодяникового війська.

— Що сталося? — стурбовано спитав Пундик.

— Потім, потім! — усміхнувся до дітей дядечко Медяник.— Ми ще встигнемо вам про все розповісти. А зараз — тримайте!

І дядечко Медяник, Петрик і Мишенятко простягнули дітям по золотому яблуку.

— Дякую! — сказала Карамелька і відкусила шматочок яблука. Похвалила: — Як смачно!

— І мені дайте! — ревниво попрохав Вареничок-Лавреничок, який забарився і прибіг останнім.— Найбільше яблуко дайте!

— Тримай! — Петрик вийняв з-за пазухи яблуко.

— Ой! — скрикнула Соложеничка.— Куди поділась Карамелька?.. Ой-ой! А де Вареничок- Лавреничок?

Замість чорнявої Карамельки тепер поруч не стояла тоненька білявенька дівчинка, зовсім не схожа на колишню Карамельку.

А на тому місці, де тільки-но був товстенький Вареничок-Лавреничок, з'явився хлопчик, підтягнутий і стрункий.

Він щиро привітався: — Добрий день! На жаль, я не знайомий з вами,— хлопчик кивнув на білявеньку дівчинку,— крім Каролінки... А моє ім'я — Валерик.

— Яка цікава гра!—застрибала Соложеничка.— Я теж хочу бути іншою.

І от не стало ще одного яблука, але не стало й Соложенички,— а до дітей усміхалась тепер чорнокоса дівчинка!

— Саллі! — привітно назвала вона своє ім'я.

— Пундику, де ти? — скрикнула Марципанка.— Пиріжечку, куди ти подівся?

— Ні, я Петро! — заперечив кароокий смуглявий хлопчик.

— А я Панас! — сказав веснянкуватий.

— Ой, як довго ми не бачились!

— Саллі, в тебе справжня коса виросла!

— І Валерик високий такий!

— А в Панаса ще більше веснянок!

— Ні, не більше,— заперечив Панас.— А от чому нас менше нині? Де Марійка?

— Справді, де наша Марійка? — захвилювалась Каролінка.

Дядечко Медяник присів навпочіпки перед Марципанкою, взяв ласкаво дівчину за плечі зазирнув в її карі очі:

— Марципаночко, з'їж яблуко! Бачиш, всі діти стали такими, як були колись. їх зачарував король Марципан.

— Ні, ні! — заперечила Марципанка. Навіть ніжкою тупнула.— Я королівська доня. Принцеса Марципанка!

Вона раптом заплакала, ручками розмазуючи сльози по рожевих щічках:

— Де мій тато? Чом ви полонили його вірних льодяників? Що ви зробили з моїм татом?

— Ай справді! — спохопився дядечко Медяник.— Трюфелю, де король?

Перший і Єдиний міністр почервонів:

— Я дуже вибачаюсь, мені соромно про це казати, але його королівська величність застряла у підземному хіднику і навіть поворухнутись не може.

Дядечко Медяник глянув на льодяників. Ті мовчки сиділи на землі з піднятими угору руками.

— Опустіть руки,— наказав Медяник,— і повертайтесь до будинку, де ви жили!

Льодяники зникли, наче їх і не було тут.

— А ви, Трюфелю, ходімте разом з нами!

У коридорі, що вів до Забороненої кімнати,

було пусто. Лише Льодичок лежав нерухомо біля потрощених дверей.

Дядечко Медяник кинувся на коліна:

— Льодичку, милий, ти захистив нас, ти своєю смертю врятував дітей, допоміг нам дізнатись про таємницю золотих яблук. Ми завжди тебе пам'ятатимемо!

І раптом... раптом всі почули стогін:

— Я теж пам'ятатиму...

— Ти живий! — дядечко Медяник припав вухом до грудей Льодичка.

— Так,— прошепотів Льодичок,— недарма ви зробили мені серце.

— Ти житимеш! — гаряче сказав дядечко Медяник.— Зараз перев'яжу тобі рани.

Добрий фокусник країни Марципанії вийняв з кишені бинт, старанно перев'язав руку і голову Льодичкові.

— Петре, Панасе! Віднесіть Льодичка до королівських покоїв,— сказав дядечко Медяник,— там йому буде затишно й спокійно.

Хлопчики обережно понесли Льодичка, а дядечко Медяник увійшов до Забороненої кімнати. Він нахилився над великим отвором у підлозі, що його недавно прогризло Мишенятко.

— Агов, Марципане, як справи вашої королівської величності?

— Це ви, Медянику? — почувся невдоволений голос.— Хто вам дозволив так шуткувати зі мною? Де мій Перший і Єдиний міністр Трюфель? Де вірні ЛЬОДЯНИКИ?

— Пане Марципане,— у низькому поклоні схилився над діркою Трюфель,— ми не винні, нас перемогли! І діти з'їли золоті яблука...

— Ой! — скрикнув король.— І ви, Трюфелю, теж?