Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

— Гей, хлоп'ята, я щось знаю!

Діти сіли кружечком.

— Давайте придумувати казки. У нас до вечері он скільки часу. Почнемо...— Петрик обвів поглядом дітей,— почнемо з Вареничка - Лавреничка, бо він найбільший брехун.

— Чому я брехун? — аж скипів Вареничок- Лавреничок і скочив на ноги, виставивши перед собою зціплені кулачки.

— Годі, годі тобі! — твердо мовив Петрик.— Всі ми знаємо, як ти неправду казати вмієш. Але зараз не бреши, а гарненько вигадуй. Так, щоб цікаво було.— Петрик лукаво глянув на Вареничка.— Може, ти найрозумніший серед нас. Тоді ми тебе станемо поважати як друга.

Вареничок-Лавреничок сів, задумливо погладив черевце:

— Тож слухайте мою казку...

Але Петрик не почув Вареничкової казки. Ззаду хтось тихенько поторсав його за сорочку. То було Мишенятко з безрозмірним животиком.

Воно змахнуло нишком лапкою, наче закликало Петрика кудись із собою, і побігло вбік.

Хлопчик стурбувався.

— Вибачте, будь ласка, зараз мені негайно треба відлучитись...

Коли до дітей було вже далеко, Мишенятко зупинилось.

— Петрику, я знаю, де дядечко Медяник!

З маленьких мишеняткових очей скотились

дві великі сльозинки.

ЗУСТРІЧ КОРОЛЯ З КУХАРЕМ

Мишенятко бігло полем так швидко, що Петрик ледве встигав за ним.

— Сюди, Петрику. Я саме бачило — льодяники вели дядечка Медяника до шоколадної в'язниці.

Почувши страшну новину, Петрик стишив ходу...

— Зачекай, Мишенятку, не біжи. Коли льодяники нас помітять, ми вже не врятуємо нашого Медяника.

Петрик з Мишенятком далеко стороною обійшли в'язницю і сховалися в густих кущах.

Хлопчик обережно розсунув гілки. Вхід до в'язниці був прямо перед ними. Але біля дверей ходив льодяник із списом. На ремінці в нього теліпався великий блискучий ключ.

— Це ключ від дверей! — мовило Мишеня.— Давай кинемось на льодяника і заберемо ключа!

— Ти справді хоробре Мишенятко,— з повагою сказав хлопчик,— але зараз потрібна хитрість. Бо льодяник може в якийсь спосіб покликати інших на допомогу, і тоді все пропало!

— Ось він! — злякано пискнуло Мишенятко.

— Хто? — перепитав Петрик.

— Король Марципан!

Льодяник виструнчився, віддав королеві честь. Марципан буркнув:

— Відчиняй!

Коли король пройшов, льодяник хотів зачинити за ним двері. Але король наказав:

— Ні, ні, хай будуть прочинені!

Петрик усміхнувся: «Думає, що льодяник і його раптом може зачинити у в'язниці».

По хвилині мовчання з в'язниці почувся голос дядечка Медяника.

— Хоч дітей нагодували?

Король відповів охоче:

— Аякже!

— Чим саме?

— Як ви казали — тортом!

— Пі-пі,— захвилювалось Мишенятко.— Ой, який брехун! Сам сказав, що торт ще зелений!

Голос в дядечка Медяника пом'якшав.

— Це дуже добре. Але я все одно не прощу вам отих сонних пиріжків. Це ж на здоров'ї дітей позначиться!

— То був прикрий випадок. Адже зайда Петрик хотів, щоб діти полишили нашу найкращу країну! А ви ж і самі цього не хочете, га?

— Так, не хочу... Марципане, де моя донька? — голос Медяника був дуже схвильований.— Я відчуваю, вона десь тут, поруч. Строк моєї служби сьогодні минає. Скажіть мені врешті-решт, де моя люба доня? Де діти, з якими вона колись гралася?

Запала мовчанка.

Потім з-за дверей знов почувся голос короля:

— Хіба це так важливо? У вас є свої таємниці, а це — моя.

— Але чому ви хочете дітей на паненят перетворити? Вони ж нічого не вміють, тільки солодко їдять та сплять!

— Ой, Медянику, Медянику! Сива ви людина, а нічого ще не зрозуміли,— голос в короля був лагідний. Петрикові здалось, наче він аж співає: — В світі стільки злого. Хай хоч мої найвірніші піддані не знають про це. Хай хоч вони не бачать гіркого в житті і за столом. Хай солоний піт не ятрить їм рани, а вода і їжа в них завжди будуть солодкими. І щоб ви не думали, що я злий, відсьогодні ви вже не просто королівський кухар, а міністр Королівських Сніданків, Обідів і Вечер. І отже — приступайте до своїх обов'язків, бо солодкі марципани в полі без вас черствіють, а вишня не родить слив.

— Ні, це нечесно. Ви хочете підкупити мене!

Голос дядечка Медяника став гнівним:

— Я не вірю вам. З солодощів самі паненята родяться! Чому ви ховаєте від мене мою доню? В цьому якась підступна таємниця! Доки не скажете, де вона, де її друзі,— геть звідси!

За мить Петрик побачив, як у дверях з'явилось червоне розлючене обличчя короля Марципана. Він швидко обернувся і крикнув:

— Начувайся, кухарю! Скоро й черствих марципанів дітям не стане, а торта нам з Першим і Єдиним міністром Трюфелем вистачить надовго!