Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

— Егей, а де ж мій кашкет? — скрикнув капітан. Бо його й справді ні на голові, ні на містку не було.— Хто ж тепер до нас на вогник уночі припливе?

— Егей! — знову скрикнув Вітерлюльченко, схвилювавшись ще дужче.— А де ж моя люлька? Що ж ми робитимем, коли цей лінько Пасат знову захропе в дорозі?

Моряки обнишпорили всі куточки на палубі. Ні кашкета, ні люльки! Посмутніли усі.

А Пасат шумить у вітрилах:

— Не сумуйте! Доки капітанових речей не знайдемо, я вже якось постараюсь — не лінуватимуся!

Став капітан сам біля стерна, сказав:

— Нічого, ми один секрет знаємо. Коли люлька в чужих руках, вона так димить, що вчадіти можна. Дим аж до неба стоїть, але вітру все одно не родить... Словом — треба плисти вперед!

Усі погодились.

Уже ніч на ранок повертати стала, коли побачили моряки вдалині корабель.

— Ми в них зараз спитаємо про люльку! — зраділи усі.

Підпливли ближче, капітан Іван Вітерлюльченко гукає:

— А чи не бачили ви десь стовпа диму, та такого високого — до самого неба?

— Чом не бачили? Бачили! — охоче відповіли моряки.

— А де ж він, де? — нетерпляче питає капітан.

— Та пливіть усе на схід сонця та й на схід. Берег побачите, на березі гору. То крикніть отій горі: «Попокатепетль!» А далі буде, як ви хочете! Тільки пам'ятайте, це слово чарівне — не переплутайте його!

Пливуть моряки на схід сонця день, пливуть другий. Бачать, справді,— величезна гора на березі.

— Агов, Попокатепетль! — гукнув капітан.

А гора як загуркоче, як загримить. З верхівки вихопилось полум'я, полетіло каміння, і дим аж у самісіньке небо стовпом уперся.

— А де ж люлька? — дивується капітан.— Це ж димуча гора, а не люлька. Мабуть, я щось переплутав чи «агов» не до речі гукнув... Та вже хай буде. Ми й про димучі гори знатимемо. Будемо їх вулканами називати на честь одного мого знайомого, доброго коваля Вулкана. А цю гору назвемо отим чарівним важкенним словом — Попокатепетль!

І поплив корабель на чолі з капітаном Іваном Вітерлюльченком на південь, бо на схід сонця далі береги не пускали.

Пливли день, другий, третій, цілий тиждень пливли.

Ніякого ніде диму, ліворуч берег, праворуч — море-океан і більше нічого.

Вже й холоднішати стало, хоч корабель на південь прямував.

Лише через тиждень матрос, що на вершечку щогли у діжці з-під огірків сидів, крикнув:

— Ондечки дим! Отакенними стовпами валує!

Підпливли мерщій ближче. Бачать — на березі біля вогнища скачуть у химерному танку червоношкірі люди. І кожен люльку смалить.

Вийшов капітан з матросами на берег, познайомилися, біля вогнища посідали. Роздивилися моряки, зітхнули — не такі люльки у червоношкірих! Капітанової нема.

Як чемні гості, спитали:

— А чого ви ото вогнище палите та люльки все смалите?

— Та у нас же холодно,— бідкаються червоношкірі.— Наша земля од вогнищ і називається— Вогняна Земля!

Тоді моряки спитали вдруге:

— А чи не бачили ви такого диму від люльки, щоб аж до неба стояв?

Мовчать червоношкірі. Довго мовчать. Думають. Нарешті сивий червоношкірий дід підвівся й каже:

— А щось таки я бачив. Попливіть он туди — до полюса.

І далі на південь показує.

Дивляться на діда моряки:

— А що таке полюс? — питають. (Бо ж це було у казкові часи, коли моряки плавали, не знаючи полюса )

— Полюс,— каже дід таємниче,— це таке чарівне місце, де півроку день, а півроку ніч і зуби від морозу самі дріб вибивають.

— Еге ж, тепер зрозуміло! —каже знаменитий капітан Іван Вітерлюльченко.— У нас-бо й справді зуби дріб починають вибивати.

— То пливімо далі! — просять моряки.

Знов минає день, другий, третій. А море все

холоднішає. Вже й крижини на сонці виблискують. Моряки на палубі гопака вибивають — гріються. Капітан підзорної труби з рук не випускає.

Де ж те диво, що серед ночі люльку й кашкета вкрало?

І раптом...

Іван Вітерлюльченко аж прикипів очима до підзорної труби.

— Бачу у морі стовп диму! — загримів його могутній капітанський бас.— Де ти, Пасатику? Дми, милий! Хоч ти й сонько найперший — пробачу тобі це, аби дужче надимав вітрила!

І помчав корабель до того стовпа диму серед синього моря-океаиу. А той стовп, диво дивнеє,— рухається!

Капітан знову вхопив підзорну трубу...

Та то ж кити тікають від його корабля! І в кожного у роті люлька стирчить!

Смалять, аж іскри летять. А попереду тікає найбільший кит. На лобі — капітанський кашкет, а в пащі — так-таки так! — його, капітанова, люлька!

Худі якісь кити, ледве дихають, а тікають.