Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

Не встиг Василько сказати: «Не хочу!», а вже

біля їхнього будинку зупинилася машина з червоним хрестом на боці. З машини вийшов найкращий дитячий лікар. На ньому був білий халат, а на халаті — сила-силенна різних кишень і маленьких кишеньок. За лікарем санітари несли великий і, певно, дуже важкий чемодан.

Найкращий дитячий лікар уважно вислухав Василька й занепокоєно похитав сивою головою:

— Справді, дивна якась хвороба у вашого сина. Боюсь, що не зможу йому допомогти.

Лікар погладив Василька по голові:

— Відкрий рота й покажи язик.

— Не хочу! — вигукнув хлопчик і ще міцніше зціпив зуби.

— Приготуйте-но чарівне скло! — велів лікар санітарам.

Санітари відчинили чемодан і витягли звідти кругле скельце. Лікар навів його на Василька і сумно сказав:

— Мені здається, що язик цього хлопчика розучився вимовляти усі слова, крім «не хочу». Це дуже погано. Я ще не мав справи з такою хворобою. Вибачте, але від неї в мене немає ліків.

Найкращий лікар розгублено розвів руками. Санітари теж розвели руками і теж вибачилися. Вони вийшли у двір, сіли в машину і поїхали.

ЩО ПРИДУМАВ ТАТО

Невтішну картину побачив тато, коли повернувся з роботи.

В кутку кімнати сиділа мама й плакала. А на дивані сидів Василько — брудний, з розкуйовдженою чуприною,— совав ногами й репетував :

— Не хочу, не хочу, не хочу!!!

На столі стояла непочата вечеря. І видно було, як хочеться Василькові їсти... Але язик не повертався сказати про це.

Коли мама розповіла про все, що трапилося, батько довго думав, а тоді сів до столу й став щось писати. Потім він, не гаючись, пішов. І незабаром усі почули по радіо незвичайне оголошення :

— Дорогі громадяни міста! Врятуйте нашого сина Василька. Він не вмивається, нічогісінько не їсть, не хоче нічого робити, а лиш репетує: «Не хочу, не хочу!» Найкращий лікар тільки руками розвів — навіть він не може допомогти. Хто знає, як лікувати цю хворобу, врятуйте нашого хлопчика!

Диктор кілька разів повторював оголошення. Мешканці міста були схвильовані, дуже хотіли допомогти, але ніхто не знав, як це зробити.

Настала ніч. Мама й тато хотіли покласти Василька у ліжко. Та він і спати не хотів...

Коли годинник на міській вежі почав відбивати дванадцяту годину, хтось постукав у двері.

НЕСПОДІВАНА ДОПОМОГА

Мама й тато кинулися відчиняти. Спершу їм здалося, що за дверима нікого немає. І лише тоді, коли почувся тонюсінький голосок: «Швидше ведіть мене до хворого!» — вони поглянули вниз. На порозі стояв малесенький дідусь. На голові в нього був червоний капелюшок з блакитним помпоном. Дідусь мав лагідні очі й сиву, наче сніг, бороду.

Мама й тато пропустили дивного дідуся до сина.

— Покажи язик! — вигукнув дідусь. І, на диво, вередун одразу послухався.

Так я й знав! Це витівки мого давнього

ворога — чарівника Нехотія,— схвильовано сказав дідусь.— Негайно, хлопчику, повторюй за мною:

І удень, і серед ночі Відтепер усе я хочу!

І тільки Василько встиг вимовити: «Хочу!», як на міській вежі пролунав останній — дванадцятий — удар.

— Хочу спати,— сказав Василько і відразу ж заснув.

— Хто ви, чудодійнику? — разом спитали мама й тато.

— Будьмо знайомі. Я добрий чарівник Хотій. Допомагаю дітям позбутися поганих звичок. Усе зробиш, усе зможеш, якщо дуже захочеш. От мої чарівні ліки! А зараз — на добраніч вам!

І дідусь зник...

Він мав безліч усяких важливих справ. У добрих чарівників завжди багато клопотів. Очевидно, комусь іще були потрібні чарівні ліки.

мій ДРУГ гвинтик

«От би написати казку про Гвинтика. Про звичайного маленького Гвинтика!» — подумав я і поклав перед собою чистий аркуш паперу, застругав нового олівця.

Я думав, думав. А казка не народжувалась.

Аркуш залишався чистим.

І я вирішив прогулятися...

Була весна. Текли тьмяно-прозорі каламутні струмки. Навкруги все гомоніло, як буває тільки навесні,— метушливо й безугавно.

І раптом я побачив його. Він лежав на дні струмка, ніби чекав на мене. Від несподіванки я здригнувся, спинився, але відразу ж пішов далі.

«Що ти робиш, зачекай!— прошепотів злякано чийсь голос.— Це я, твій Гвинтик!»

Я пройшов ще кілька кроків, а потім враз повернувся й підбіг до струмка. Я підняв Гвинтика. Він був блискучий, зовсім новенький.

— Добрий день,— дзвінко сказав Гвинтик.— Дякую за порятунок! У струмку було дуже вогко. Я думав, що заіржавію, отак байдикуючи.

— Як ти потрапив туди? — спитав я, старанно витираючи ковзкі, круті грані Гвинтика.