Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

— Річ у тім,— сказав Гвинтик винувато,— що я страшенно цікавий до всього! Нас було багато. Ми їхали у ящику на завод. Машина підстрибувала на нерівній дорозі, а ми, гвинтики, підскакували ще вище, щоб побачити місто, вулиці й людей. Я підстрибнув вище за всіх та й упав на землю. Отаке мені сталося.

— Як, оце й усе? — здивувався я.— Не може бути! Адже казка тільки починається...

І тут мені здалося, що Гвинтик ледь здригнувся. Він ворухнувся в моїй руці, виграючи райдугою сонячних промінців на гранях, і тихо мовив:

— Так, так! Твоя правда. Казка тільки починається. Мені навіть важко було спершу уявити, яка вона — казка...

Гвинтик звівся в мене на долоні й дзвінко-дзвінко гукнув. Так дзвінко, що я навіть здивувався:

— Брати-гвинтики, озовіться!

— Ми з-з тобою, ми з-з тобою! — заспівали різноголосі гвинтики зовсім поруч. То був годинник.— Здоров будь, наш побратиме!

— Здоров будь, Гвинтику! — линуло з вікна нового будинку, біля якого ми стояли.— Тебе вітають брати-шурупи з вікон і дверей!

Зашурхотіли колеса високого жовто-синього тролейбуса, що саме проїжджав повз нас:

— Привіт від моїх гвинтиків! Вони працюють, їм зараз ніколи. На все добре!

І тролейбус помчав далі.

— Це ще не все,— попередив Гвинтик.— Хочеш — я тобі ще щось розповім?

— Це, мабуть, дуже цікаво,— сказав я.— Але тут такий галас! Краще ходімо до мене додому.

Йшли ми повільно. Гвинтик вів далі:

— Ми любимо працю. І коли у щось угвинчуємось, то міцно, назавжди. Ось які мої старші брати!

Він глянув угору — в чисте блакитне небо, де стрімко летів сріблястий птах, і гордовито мовив:

— Гвинт від літака — пропелер — у повітря загвинчується, і літак летить швидше од вітру. А на морі та на ріках пароплавні гвинти штовхають судна вперед. А найбільші у світі гвинти — турбінні — електричний струм по проводах женуть, несуть людям світло. Без нас, гвинтиків, і ракети не можуть обійтися. Ми до зірок полетимо. Адже справжня казка лише починається!

— Правда,— сказав я.— Але ж і найбільший гвинт створила людина.

— Це так! — погодився мій Гвинтик.— А хочеш, я розповім тобі, яка пригода сталася з Безголовим Гвинтиком?

— Добре! — кивнув я.— Розказуй.

— Народився той Гвинтик, як і всі інші, на заводі, в гарячій печі. І був він спочатку куском розпеченого дроту. Потім дріт прохолонув. Взяли його робітники на верстат, розрізали на однакові кусочки.

Попали ті кусочки на інший верстат, зробили на них нарізку. А з третього верстата вийшли вони з акуратними головками.

Лише наш Гвинтик буркотів невдоволено:

— Навіщо мені голова? Я й так проживу!

Одначе він отримав голову, хоча й недобре

припасовану — бо крутився.

На біду, ніхто цього не помітив. Повезли Гвинтик на завод і поставили на постійну службу до верстата.

Верстат був новий. Працював хутко. А Гвинтик, як то кажуть, узявся за гуж, та відчув, що не дуж. Вік поривався допомагати верстатові. Але ж як? Коли верстат запрацював на повну потужність — Гвинтикова голова узяла та й відскочила. Зупинився верстат. Зіпсувалась деталь, яку верстат обточував. Ось у яку біду вскочив безголовий наш брат.

Гвинтик закінчив свою розповідь. Ми саме увійшли до моєї квартири.

— А тепер спочивай,— сказав я Гвинтикові. І поклав його на письмовий стіл.

Але Гвинтик не вгавав. Він одразу перезнайомився з усіма гвинтами, що були в мене вдома,— велосипедними, телевізорними, водогінними, усіма гвинтиками письмового стола й ще багатьма іншими, про існування яких я досі й гадки не мав.

Ось так Гвинтик почав жити в мене. Здається, йому не було нудно. Знайомих гвинтиків у нього з'явилося чимало, весь час вони про щось жваво говорили...

Але, повернувшись якось з відрядження, я помітив, що мій Гвинтик зовсім не зрадів мені, лежить засмучений, мовчазний.

— Здоров, Гвинтику! — сказав я весело.— Що з тобою сталося?

Гвинтик не відповідав. Стурбований, я взяв його в руки: чи не захворів він?

— Розумієш, — нарешті промовив Гвинтик сумно,— краще б ти мене не знаходив. Усі навколо мене працюють, щось роблять, а я лежу та й лежу на столі. Приємні розмови — ще не життя...

Що відповісти Гвинтикові? Це ж таки правда. Я зовсім забув, що він — робочий Гвинтик.

І тут залунав дзвінок. На порозі стояв сусідський хлопчик — школяр Мишко, мрійник і вигадник.

Ми почали розмову про мій телевізор, який останнім часом вередував.

— А звідки у вас цей Гвинтик? — раптом побачив Мишко мого маленького приятеля.— Саме такого я шукаю: машину нову придумав...