Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

Кріпосні стіни, череп'яні високі дахи будинків осявав блідий місяць. Кілька перехожих тулилися до будинків. Здавалось, вони прагнули якомога швидше сховатися за високими парканами.

— Куди це я потрапив? — голосно спитав юнак у сивого дідуся, що саме переходив вулицю.

— Тс-с! — прошепотів дідусь.— Я бачу, ти з іншої землі, о юначе! Швидше йди за мною, я сховаю тебе!

Дім дідуся був поблизу. Господар замкнув важкі дубові двері, завісив вікна в кімнаті і тільки після цього запалив свічку.

Юнак окинув поглядом кімнату. Це було житло бідаря.

Єдиними цінними речами були флейта і старовинна скрипка.

— Ви музикант!—зрадів юнак.— Скажіть мені, що усе це означає? І місяць під землею, і ваш страх?

І дідусь почав свою розповідь:

— О юначе! Ти потрапив у підземне місто злого Луніона. Тут удень ховається місяць. А коли на землю спадають сутінки і місяць випливає нагору, в нашому місті пітьма, хоч око виколи. Навіть собаки виють з жаху. Тоді прокидається правитель міста Луніон. Очі в нього совині. Він бачить у темряві так, як при світлі... Луніон наказує своїм служникам хапати, допитувати і страчувати безневинних людей. А сміливців, що випадково потрапляють до нас, назавжди кидає до в'язниці. Навіщо ти прийшов сюди, чужоземцю? Горе тобі, якщо про це дізнається Луніон!

— Я шукаю музиканта, що грає на місячних променях. Якщо я не оволодію цим мистецтвом, король, що править нашою країною, згноїть у в'язниці мою матір. Чи не знаєте ви такого музиканта?

— Знаю,— відповів старий.— Тобі не доведеться довго шукати. Тільки двоє у світі володіють цим проклятим мистецтвом — Луніон і я... Слухай мене уважно. Колись наше місто було вільне, і люди в ньому були щасливі. Сонечко сяяло над нами, чистим і безхмарним було небо. Але невідомо звідки з'явився чарівник Луніон. «Зробіть мене своїм правителем,— сказав він,— і ваше місто стане наймогутнішим у світі». Та люди не бажали ніякого правителя. «Ніхто не зуміє вирішувати справи краще, ніж наша рада мудреців!» —відповіли вони Луніону. Тоді Луніон — а він був злий і підступний, хоч вдавав з себе доброго,— пустився на хитрощі. Він запропонував найздібнішого хлопчика в місті навчити грі на місячних променях. Отим хлопчиком був я... Луніон змусив мене заприсягтися, що по закінченні навчання я три ночі гратиму на вулицях міста. Я погодився. Адже я тоді не знав, яку силу має та музика. Хоч раз почувши місячні мелодії, люди ставали засмученими і слабкими, їх свідомість засинала. Так Луніон заволодів нашим містом і зробив усіх рабами. Небагато серед нас лишилося сміливих і гордих, волю яких не могло приспати місячне проміння. Служники Луніона полюють на них і кидають за грати.

Тепер сміливців лишилася жменька...

І на вицвілих дідусевих очах затремтіла сльоза.

Але чому ви всі опинилися під землею?

— З своїх чарівницьких книг Луніон дізнався, що колись йому загрожуватиме загибеллю юнак, який грає на сонячних променях. Тоді він наказав збудувати місто глибоко під землею, де вдень ховається місяць. І люди скорилися йому. Адже свідомість їхня уже давно спить.

— Нарешті я все зрозумів! — сказав юнак.— Ось чому король послав мене вчитися грати на місячному промінні! Він хоче, щоб і в моїй країні люди довіку були рабами!.. Але ж, дідусю, чому Луніон не грав сам на вулицях міста? Адже він був вашим учителем!

— Луніон боїться людських очей. Ніхто ніколи не бачив його в обличчя. Він ходить лише на ходулях... І люди думають, що він могутній велет.

— А як же ви, дідусю, лишилися на волі?

— Я ж зробив йому величезну послугу,— схилив на груди сиву голову старий музикант.— Та й не боїться він мене: от коли б я вмів грати на сонячних променях!

— А якщо це вмію я? — запитав схвильований юнак.— Як я можу допомогти вам позбутися злого Луніона?

— О, ти врятуєш нас. Сонячні пісні повернуть громадянам нашого міста волю і сміливість, розвіють злі чари... Але,— старий знов засмутився,— де знайти сонячне проміння? Сонце ж ніколи не зазирає сюди, під землю!

Дідусь вирішив скликати своїх друзів — тих, хто ще не потрапив за тюремні грати,— людей хоробрих, дужих і небалакучих.

Довго обмірковували вони план повалення Луніона. Треба було, щоб у підземне місто пробилося хоча б кілька сонячних промінців.

Та як це зробити?

— В мене зберігся порох від тих далеких часів, коли я влаштовував у нашому вільному місті святкові файерверки,— згадав один з друзів...

Безліч разів усе висіло на волосинці, безліч разів сміливці ризикували життям. Та ось настала хвилина, коли все було готове.