Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

І раптом молодий, але вусатий письменник спитав у космонавта:

— А ви любите тварин?

Космонавт широко усміхнувся:

— Дуже! По секрету скажу вам, дорогі друзі, я хочу написати книжку про природу нашої планети...

Що було далі — Мишко від хвилювання не запам'ятав... Він дуже боявся: а раптом космонавт передумає?

Але той не передумав. Після зустрічі він узяв Мишка за лапку і повів до своєї машини. І Мишко гордо йшов поруч із відомим усьому світові космонавтом.

А на вухо ведмедикові той тихенько шепнув ось що:

— Мишко, тобі треба серйозно тренуватися— полетиш у космос!

СИНЯ ЗІРОЧКА

І одного разу...

Сиділа Маша під старим кедром у тайзі і чекала свого Мишка... Не один день і не одну ніч так сиділа. Не раз підходили до неї інші ведмеді.

Кирпатий молодий ведмідь Топтун запрошував на прогулянку. Товстий Потапович кликав їсти малину... Але Маша усім відповідала: «Ні, я чекаю Мишка. Він сказав, що стане космонавтом і подарує мені синю зіроньку з неба І»

— А ти й повірила,— сміявся Топтун.— Ведмеді у небі не літають.

— Еге, ведмедям у небі нічого робити,— солідно підтверджував Потапович.

— Як нічого? — обурювалася Маша і тихенько зітхала. Хоч би яку-небудь звісточку про себе подав її Мишко! Але вона вперто відповідала Потаповичу: — У небі он навіть сузір'я є — Велика й Мала Ведмедиця. Отже, колись наші родичі літали по небу...

Сумно було Маті. Певне, й цього разу піде вона ні з чим.

Несподівано помічає Маша — мчить по небу сяюча зірка. Та так швидко й нечутно, як ніколи жоден літак не літає... І раптом відділилась від зірки крихітна зірочка й понеслась до землі.

А потім над нею спалахнув парашут з лампочкою, і вона стала повільно опускатись на ліс.

— Ой, тільки не зачепись за сосну, моя зіронько! Я тут! — скрикнула Маша.

І зірочка опустилась Маші простісінько в долоньки. Але то була не зірочка! На парашуті висіла кедрова шишка.

— Це мій Мишко привіт надіслав! — зраділа Маша.— Отже, він став космонавтом!

Вона глянула в темне небо і страшенно захвилювалася :

— Куди ти? Повернись, Мишку, ведмеді в небі не літають!

Та зоряний корабель з космонавтом Мишком на борту швидко віддалявся від землі.

Маша не зводила очей з корабля. І по тому, як летів він, зрозуміла: тримав курс її Мишко просто на Полярну зірку, яка притулилась на хвостику небесної Ведмедиці. Адже недарма Маша одного разу попрохала Мишка подарувати їй синю зіроньку з далекого сузір'я...

МОРЕ

Хлопчик з розгону стрибнув у хвилю.

І Море хлюпнуло в берег:

— Який ти малий!

А він, радіючи, сплеснув у долоні:

— Ти таке тепле, ти наче бабусина казка!..

І кожен день, рік за роком, дивилось Море

своїми бездонними, то лагідними, то суворими очима, як зростав Хлопчик. Воно гартувало його штормами. Вчило ніжності полуденних хвиль. Пробуджувало жагу вічного неспокою. І раділо, дивлячись, як Хлопчик стає Юнаком.

Одного разу, так само, як безліч разів до того, Юнак зійшов зі скелі.

Береговий вітер котив хвилі далеко од берега на пустельний, тьмяно-червоний захід сонця.

Шлях од скелі до Моря був неблизький...

Юнак бачив це і раніше, але збагнув лише зараз.

Десь на самому небокраї запалили вогні рибальські кораблі. Високо на щоглах полум'яніли яскраві кулі, їм підморгували зелені й жовті вогні з палуб.

— А ти мілієш, моє Море! — посмутнів Юнак.— Невже тебе зрадили ріки? Вони ж були вірні тобі стільки літ!

Низки вогнів то наближались, то розходились далеко, виводячи серед хвиль тремтливі кола, наче то був якийсь таємничий танок...

— Я йду від тебе, щоб повернути тобі ріки!

Тисячу тисяч разів кидалось Море до скель,

прагнучи хвилями злетіти туди, де колись вирувало просторо й велично.

А ще через тисячі разів Море відчуло: береги вже й самі прагнули зустрічей з ним у прохолодному плескоті прибою.

— Де ж ти, мій Юначе! — нетерпляче хвилювалося Море.— Ріки повертаються до мене!..

Море торкнулося своїх старих берегів і, могутнє, пішло на них у наступ. Здавалося, воно вже не шанує старої дружби. Боно громило береги повільно і невідступно. Падало на скелі зеленавим громаддям хвиль, ятрило сіллю грубі зморшки каміння, зрушуючи уламки в безодню.

І коли Море особливо шаленіло, на стрімкій скелі з'явився Чоловік.

— Вітаю тебе, Море! — сказав Чоловік. Його тверді очі, що багато бачили в світі, пояснішали.

Громовим ударом прибою об скелі відгукнулося Море.

— Хто ти, Чоловіче? Мені тісно у цих жорстких берегах!..