Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

На підземне місто з високості байдуже дивився сонний Місяць. Жителі боязко тулилися до парканів, прагнучи швидше сховатися в будинки. Чувся лише брязкіт зброї та гупання чобіт воїнів Луніона.

І раптом місто струснув вибух! Воїни з жахом побачили, що саме небо-стеля падає на палац Луніона і поглинає його.

Крізь отвір з далекого земного неба вдарило сяюче проміння сонця!

І задзвеніли сонячні струни!

Юнак ще ніколи не грав так натхненно й радісно. Громадяни міста почали збиратися навколо нього. Спочатку безладно, а потім все дружніше вони підхоплювали пісню. І ось вона зазву- чала, наче гуркіт весняного грому!..

Охоплені жахом, воїни Луніона покидали зброю і забилися в найтемніші кутки.

Жителі міста почали витягувати їх звідти, як рибу з-під корчів. Витягли з собачої буди і якогось чоловічка, закутаного в чорний плащ. І коли зірвали з нього плащ, побачили потворного карлика з гачкуватим носом і злими, великими, як у сови, очима.

— Хто ти?

Карлик мовчав.

— Та це ж Луніон! — почувся голос старого музиканта.

Люди відсахнулися. Адже перед ними був сам Луніон!.. Та всі швидко опам'яталися. Як, оцей жалюгідний карлик і є їхній правитель?

Ось чому він завжди ховався у палаці. А вони боялися його стільки років! Думали, що Луніон — страшний велет. Дозволили залякати себе.

І Люди прогнали геть Луніона та його посіпак, визволили тих, кого Луніон тримав у в'язниці. Потім забрали все цінне з підземного міста і назавжди залишили його. Бони піднялися на триста тридцять три східці вгору — до чистого неба і ясного сонця.

Настав час юнакові повертатися до рідної землі.

На великому зеленому лузі вільні громадяни влаштували свято.

Знову задзвеніли струни сонця — то юнак на прощання показував своє мистецтво.

Люди слухали сонячну музику, і в їхній уяві поставало нове місто щастя і радості, яке вони збудують власними руками...

Ми не розповідатимемо про те, як музикант повернувся додому, визволив із в'язниці свою матір і як люди прогнали підступного короля. Це вже інша казка.

А пісні Сонячного музиканта живуть донині.

Вони лунають скрізь, де народ повстає проти своїх гнобителів.

КАПІТАНОВА ЛЮЛЬКА

Ще тоді, коли казки з дітьми у квача грали, а веселе сонечко їм усміхалось, плавав по синьому казковому морю-океану казковий корабель під білими казковими вітрилами. І водив його знаменитий Іван Вітерлюльченко. Всі його мали за казкового капітана, бо в нього був морський кашкет з бляхою-крабом, таким лискучим, що дехто вночі плутав того краба з місяцем і повертав свій корабель у дружні обійми казкової команди. А ще була у капітана люлька. Звичайна собі непоказна череп'яна пуфкавка. Ніхто б на неї й оком не кинув, якби вона казковою не була.

Бо коли посеред самісінького моря-океану лінивий морський вітер на ім'я Пасат задавав хропака просто на ніжних хвилях, казковий капітан Іван Вітерлюльченко насував кашкета на свого суворого капітанського лоба і виймав з широченних морських штанів свою знамениту люлечку. Для всіх, хто смоктав ту люлечку, вона й справді була звичайною пуфкавкою — хіба що не потребувала вогню та тютюну — вони самі з'являлися, коли люлечка потрапляла до чужого рота. Але у нашого капітана люлька ставала казковою.

Тільки-но підносив Іван Вітерлюльченко свою люльку до рота, як з неї вилітала казкова хмаринка-вітринка. Вона миттю напинала білі вітрила, і корабель весело біг по морю-океану.

А коли Іван Вітерлюльченко виймав свою люлечку з рота, казкова хмаринка-вітринка ставала зовсім малесенькою й зникала у люлечці, а капітан ховав люлечку до кишені.

І сталася з тією люлькою незвичайна пригода.

Якось уночі Вітерлюльченко стояв на своєму капітанському містку.

Море було спокійне. Ніч місячна. Капітанів краб на кашкеті блищав так, що вся команда щохвилини чекала когось у гості. Пасат саме перед тим прокинувся і збирався дмухнути у вітрила, й Іван Вітерлюльченко вже вийняв люльку з рота, щоб покласти до кишені.

І раптом — тр-рах! Бах! Тара-р-рах!

Щось величезне вдарило корабель знизу, чорним страховиськом вискочило прямо у нього під носом і миттю зникло серед хвиль.

Корабель захитався, ледве не перекинувся догори дном, капітан ледве встиг крикнути: «Свистіти усіх нагору!», стерновий ледве зумів повернути своє стерно в інший бік, а матроси — виконати суворі капітанові команди.

— Що ж то воно було? — спитали занепокоєні матроси в капітана.

— А я й сам не знаю,— сказав Іван Вітерлюльченко і хотів був насунути кашкета на лоба, щоб краще подумати...