Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

І збудував собі Зайчик-Побігайчик третій поверх аж на три кімнати!

Петляє полем Лисичка-Сестричка:

— Хто-хто в теремкові живе?

— Я, Мишка-Шкряботушка!

— Я, Жабка-Скрекотушка!

— Я, Зайчик-Побігайчик!

— Пустіть і мене до себе жити!

— Ой-йой! — занепокоїлись мешканці теремка.— Нам самим тут тісно! Будуй собі четвертий поверх!

І збудувала Лисичка-Сестричка власний четвертий поверх на чотири кімнати!

Сидить собі, у віконечко дивиться.

Аж полем біжить сірий Вовчик-Братик. Побачив теремок. Зупинився:

— Ой, який гарний теремок! Хто ж у ньому живе?

— Я, Мишка-Шкряботушка!

— Я, Жабка-Скрекотушка!

— Я, Зайчик-Побігайчик!

— Я, Лисичка-Сестричка!

— Тож пустіть і мене жити! — прохає Вовчик- Братик.

А мешканці теремка кожен зі свого поверху гукають йому:

— Що ти надумав, Вовчику-Братику! Ми самі в теремку ледь помістилися! Будуй собі новий поверх!

І Вовчик-Братик збудував п'ятий поверх аж на п'ять кімнат! Тільки зробив уходини — а полем сунеться Ведмідь-Набрід!

— Хто-хто в теремочку живе?

— Я, Мишка-Шкряботушка!

— Я, Жабка-Скрекотушка!

— Я, Зайчик-Побігайчик!

— Я, Лисичка-Сестричка!

— Я, Вовчик-Братик!

— Ой, який у вас гарний теремок, просторий та великий! Пустіть і мене жити!—прохає Ведмідь-Набрід.

— Не можемо! — гукають мешканці теремка, лапками розмахують.— Нам тісно!

І Ведмідь-Набрід заходився будувати собі шостий поверх — аж на шість кімнат!

вбудував, поліз на свій поверх жити...

А теремок як затріщить!

Як захитається!

Набік як повалиться!

Ледь устигли звірі хто вибігти, хто з вікна вистрибнути.

А теремка — мов не було! Сидять собі Мишка-Шкряботушка, Жабка- Скрекотушка, Зайчик-Побігайчик, Лисичка-Сестричка, Вовчик-Братик, Ведмідь-Набрід біля купи дров, потилиці лапками чухають, ніяк не можуть згадати, хто ж перший сказав: — Мені в теремку тісно!

ВЕДМЕЖА І ПОЛЯРНА ЗІРКА

МИШКО І МАША

Шелестіла тайга верхівками кедрів. На небі, мов крихітні сонечка, сяяли, виблискували зірки.

— Мишко, глянь-но, як зірочки спалахують... Наче до себе кличуть.

Так говорила по-своєму, по-ведмежому, Маша-ведмежатко ведмежаткові Мишку. Вони сиділи під старим кедром і дивились в чорно-синє небо.

— Ось що, Машо,— раптом сказав Мишко. Голос у нього від хвилювання затремтів.— Он там — Велика Ведмедиця, а он — Мала. Отже, літали ведмеді на небо! І на хвостику в Малої

едмедиці яскрава зірочка — Полярна. На неї

навіть люди дивляться вночі, щоб у тайзі не заблукати. Геологи тут недавно проходили. Від них я й почув це. От би потрапити на зірку!

— Ой Мишко, мрійник ти! Хто ж ведмедів у космос бере? От собакам повезло. І мавпам теж. Про нас же і не згадують люди!.. А я так хочу зірочку! Блакитну, просто в лапки...

— Гаразд, Машо,— сказав Мишко рішуче.— На місці сидіти — тільки на сосни дивитись. Піду до людей. Проситимусь у політ.

— Та ти ж і балакати по-людському не вмієш,— стурбувалась Маша.

— А я слухатиму, може,й навчуся,— заспокоїв її Мишко.— Прощавай, Машо!

— Постій, Мишку! — Маша нагнулась і підняла брунатну кедрову шишку.— Ось тобі на пам'ять про нашу тайгу.

І додала, посмутнівши:

— Щоб не забував мене...

ЗУСТРІЧ НА ДОРОЗІ

І пішов Мишко з тайги на дорогу. Чути її було здалеку. Там ревли вантажні автомобілі. Возили вони довгі блискучі рейки, бетонні шпали й цеглу.

Мишко сів край дороги, а велетенський ваговоз, мов чудовисько, повз, здавалося, просто на нього.

— Ой,— йойкнуло Мишкове серце,— зараз розчавить! — Він підвів лапу, захищаючись.

І раптом велетень-ваговоз зупинився поруч Мишка.

З просторої кабіни на дорогу вистрибнув довготелесий шофер і ще один чоловік, невисокий на зріст. От чоловік і каже, усміхаючись:

— Ваню, ведмежа розумне, лапку підвело —- голосує. Хочеш до нас на БАМ?

Мишко почув ласкавість в голосі чоловіка, замотав головою і заревів по-ведмежому:

— У-у-у!

Це означало: «Хочу-у-у!»

— Молодець! — зрадів довготелесий шофер.— Гайда з нами! Не бійся, мене звуть Ваня.

— А мене Степан! — додав менший на зріст.

Мишко стрибнув у кабіну. Ваговоз рушив.

Серце Мишкове билося сильно-сильно. Коли

ж буде ВАМ?

За поворотом з'явились намети.

— Злізай, малий,— сказав Степан.— Це наше Зоряне містечко! Спочатку поживеш у наметі, а потім разом з нами переїдеш до гуртожитку.