Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

— Хороший Вітер! — раділи рибалки.— Попутний!

Але Вітер усе дужчав. Почав заливати водою човни. Рибалки розсердилися. Вітер тепер заважав їм витягати сіті з рибою.

Він зіштовхував хвилі одну з одною і горлав:

— О-го-го!.. Я найдужчий у світі! Ніхто проти мене не встоїть. О-го-го!..

Але тут попереду з'явилось щось величезне, чорно-сіре. Завширшки воно займало півсвіту, а вершиною своєю підпирало хмари.

Це була гора. Задавака Вітер ще ніколи не бачив гір і гукнув:

— Гей, ти! Зійди мені з дороги, бо я тебе здмухну!

Та величезна гора мовчала. Розлютився Вітер, надув щоки й кинувся на гору. І раптом — як вдариться об її кам'яний бік!

Закричав, заплакав Вітер:

— Ой, боляче!.. Ой-ой-ой!

І став він знову зовсім маленьким, слабеньким-слабеньким Вітерцем.

Пожаліло нерозумного хвалька сонечко.

Визирнуло воно з-за хмари і, щоб Вітерець не помер, зігріло його.

Набрався Вітерець сил, полетів пшеничні стебельця розгойдувати, Вітрякові крила крутити, білі паруси човнам надимати, добру славу в людей здобувати.

СИНЕНЬКА КВІТКА

Послухай-но, мій маленький...

За червоним, наче мак, полем — на ньому й справді ріс мак — стоїть висока гора. А на вершині її, за сірою, як хмара, скелею — там і справді часто ночують хмари — живе Він. Коли хто підійде до скелі, Він як надметься, як загарчить та як плигне, стрибне, кинеться... Бо то ж насправді був Він!

Але спочатку ось що було.

Бавилися вранці на полі Марічка з Івасиком.

— Ой, скільки всюди червоного! —каже Марічка.— І віночок в мене гарний. Та він лише з маківочок...

Почала дівчинка роздивлятися навкруги.

— Хочу я... синеньку квіточку.— І на вершину високої гори показує.— Кажуть люди, там росте вона. Оту б квіточку мені у віночок!.. Тільки не підеш ти на гору. Забоїшся!

Хіба ж, такі слова почувши, будеш байдужим?

Підвівся Івасик та й рушив до високої гори.

З каменя на камінь перестрибує, а треба — й за кущики чіпляється, все вище та вище вгору.

Бачить — три стежинки попереду. Якою ж на вершину йти? Аж тут Шипшиновий Кущ стоїть. Івасик і питає в нього — адже й справді то була чарівна країна:

— Як мені на вершину зійти, до синенької квітки?

— Ой-йой-йой! — затремтів листом Шипшиновий Кущ.— Мені Кульбаба на парашуті новину принесла: там Він лютує! Голос у нього страшний. Він на тебе загарчить, завиє, завищить, а потім як загуркоче! Аж гора труситься. І очі в нього, як після зливи калюжа, як баюра навесні, а може, й як озеро у повінь. Краще не йди!

— Ні, піду! — каже Івасик.

Іде — наспівує.

Раптом бачить — з вершини малий Камінчик скаче, а за ним Камінь, а ще далі — велика

Каменюка котиться. Зі скелі на скелю — гуп! грюк! беркиць! Аж ось улоговину побачили — пірнули туди й стихли.

— Хто це вас настрахав отак? — спитав

Івасик.

— Еге ж, хіба не злякаєшся! — прошепотів малий Камінчик.— Зроду-віку такого не бачили. Він як почав надиматися — то став наче оця велика Каменюка. А може, й ще більший. Того я вже не бачив — утік, униз покотився.

— А ми за малим Камінчиком рушили,— дрижать Камінь з Каменюкою.

«Що ж воно таке?» —дивується Івасик. І йому трохи лячно стало. Однак не спинився, іде.

Аж гульк — Олень мчить, роги на спину. Кричить Івасикові:

— Тікай, хлопче, з гори у долину. Заєць новину приніс: страшний Він, розлютився, стрибає — і я так не вмію! Очі в нього банькаті. Як глипне — всі з переляку ниць падають.

Зупинився Івасик: що ж його робити? Кинути все й самому тікати?

— Ні, не втечу!

І далі рушив.

Он уже й вершина. От і скеля, сіра, наче осіння хмара, бо за неї справді хмара зачепилася. Ось і джерельце, а далі — синенька квітка

Та тут у джерелі щось як надметься

Як крикне Як стрибне!!!

Униз покотився маленький камінчик, далі грюкнув більший. Геть помчала наполохана кіз ка, кульбабчині парашутики вітром понесло...

А Івасик стоїть та й питає:

— То це ти такого переполоху, дурненька Жабко, на горі наробила?

Засоромилася Жабка:

— Ой, це ж я з переляку! А хіба є ще більші страхополохи за мене?

Сміється хлопчик:

Дивись, Жабко, більш не надимайся, очей

витріщай, бо як витріщиш — хоч хто злякається!

Зірвав синеньку квітку і вниз спускається. А над горою пташка летіла. Угледіла його:

— Ой, полечу — усім защебечу про Івасика. Чи ж він не герой? Чи ж не переміг оте страховище булькате?!

— Еі, не страховище,— радісно усміхається Івасик.— А страх. Бо в нього бач які очі великі!

ТІНЬ

Вовченя У-у жило в таких темних лісових хащах, що й сонця не бачило. От якось воно гарненько поснідало, одразу по хоробрішало й на галявину вискочило.