Владимир Руткивський - Бухтик з тихого затону

— I знати нiчого не хочу, — вiдрiзала тьотя Клава i пiшла до санаторiю. Дорогою докiнчила: — Але щоб вода була, чуєш?

— Та чую вже, чую, — пробурчав дядя Костя.

Звичайно, дядя Костя зробив все, що було в його силах. Лишилося лише полiзти в колодязь i подивитися, чи не засмiтилися фiльтри. Проте без напарникiв, котрi б опустили дядю Костю в колодязь, а затим витягли його звiдти, не обiйтися. До того ж треба було лiзти в холодну i глибоку воду, а дядя Костя навiть не вмiв як слiд плавати. Отож вiн би з бiльшим задоволенням полiз в вогненну пiч, анiж в цю непевну, темну глибину.

Вiн присiв на зрубi злощасного колодязя i гiрко засумував.

— Ти що, забув, що потрiбна вода? — гукала з санаторного порога тьотя Клава. — Чого ж ти там розсiвся?

— Вода потрiбна! — i собi вигукували кухарi. — Дiти без обiду залишаться!

Проте дядя Костя лише рукою махав у вiдповiдь i сумував ще бiльше.

За цiєю сценою з великою цiкавiстю спостерiгала трiйка друзiв, котра тiльки-но зiбралася пiд ялиною.

— Пiдемо подивимося, що там трапилося, — запропонував Сергiйко. — Може, зламалося щось?

Вони пiдiйшли до дядi Костi i Вiтько поцiкавився:

— Щось зламалося, еге ж?

— Нiби все гаразд, — сказав дядя Костя. — Напевне, вся справа в фiльтрi. Засмiтився, мабуть.

Дядя Костя був настiльки засмучений, що не звернув на дивний вигляд Бухтика анi найменшої уваги. А, може, вiн дещо чув про спектакль i, як iншi, думав, нiби Бухтик — переодягнений хлопчик.

— Бач, всiм вода потрiбна, — невесело жалiвся вiн хлопцям. — Хоч лусни, а дай їм воду. А от втону я чи нi — це нiкого не цiкавить.

Бухтик тим часом схилився над зрубом колодязя. I зненацька, нiби його хтось пiдштовхнув, зник в темному отворi. Через мить в глибинi колодязя пролунав гучний сплеск.

Дядя Костя пiдстрибнув, немовби його ошпарили.

— Що? Га? Упав? — вiн кинувся до зрубу, перегнувся так, що ноги його зависли в повiтрi, i загукав: — Хлопчику, чуєш? Ти живий?

Йому нiхто не вiдповiв. Лише далеко внизу дрiбненькими брижами хвилювалася темна вода.

I тодi дядько Костя вирiшив, що все пропало. Вiн охопив руками голову i стрiмголов кинувся до водокачки.

— А-а! — кричав вiн. — Це через мене хлопчик упав! Рятуйте!

I невiдомо, кого треба було рятувати: Бухтика чи, може, самого дядька Костю.

На крик слюсаря вже спiшила перелякана тьотя Клава.

Коли дядько Костя знову з'явився на порозi водокачки з великим мотком вiрьовки в руках, Бухтик сидiв на зрубi i простягав Сергiйковi мокру, зiжмакану пiжаму, рушник i жмуток водоростей.

— Я ж не знав, що там є фiльтр, — засоромлено пояснював вiн, — Я ж не встиг роздивитися. А воно так засмоктало, що ледве вiдiдрав…

— Тепер зрозумiло, чому не працював насос, — сказав Сергiйко i квапливо, аби нiхто не побачив, закинув пiжаму i рушника подалi в кущi.

— Потiм заберемо, — пошепки сказав вiн друговi.

Дядько Костя з радощiв накинувся на Бухтика, мов шулiка на курчатко, i стис його в мiцних слюсарських обiймах.

— Яке щастя! — схвильовано бубонiв вiн. — Ти живий, живий! I яким лихом тебе занесло туди?

I знову так стиснув Бухтика, що в того аж кiсточки затрiщали.

— Сергiйко, рятуй! — простогнав Бухтик. — Ой, рятуй же мене!

Сергiйко хоробро кинувся на допомогу друговi. Проте вийшло ще гiрше — дядя Костя заодно прихопив i його.

— Та пустiть же нас! — з усiх сил боронився Сергiйко. — Ви краще насос включiть!

При згадцi про насос дядя Костя одразу ж вгамувався.

— Я вже сто разiв його включав, — сумно сказав вiн. — Все одно не працює.

— А ви спробуйте ще раз, — порадив Сергiйко. — Один-однiсiнький!

Дядя Костя стенув плечима. Все ж пiшов до водокачки i натис на кнопку.

Насос одразу запрацював потужно i рiвно. Дядя Костя остовпiв.

— Хто… хто це зробив? — хрипко запитав вiн.

— Бухтик, — вiдказав Сергiйко i показав на товариша. — Це його робота.

— Ти? — вражено скрикнув дядя Костя i знову широко розкрив свої обiйми. — Рятiвнику мiй рiдний, йди-но сюди! Розкажи, як тобi це вдалося?

Проте Бухтик був уже далеко. Рятуючись вiд подяки, вiн щодуху мчав до затону.

— Не хочеться менi iти на цей спектакль, — сказала Оля. — Шкода Бухтика.

Сергiйко замислився. I справдi, не дуже вдячна роль випала бiдолашному Бухтиковi. Весь час вiн мусив потрапляти в скрутне становище.

— Нiчого не поробиш, так вже написана казка, — нерiшуче вiдповiв Сергiйко.

— Все це правильно, — згодилася Оля. — I все ж таки шкода Бухтика.

— Гаразд, — сказав Сергiйко. — Я йому передам, аби вiн не дуже слухався. Нехай грає, як йому самому хочеться.