Владимир Руткивський - Бухтик з тихого затону

Та цього разу думати Бухтиковi не хотiлося. Вiн ледве дочекався, коли заздрiсна Омаша вiдпливе подалi. Тодi вибрався на берег, розгорнув схований у кущах Сергiйкiв подарунок i почав розглядати пiжаму.

— Гарна рiч, — врештi зауважив вiн. — Дуже гарна. Шкода таку пiдкладати пiд себе. Нi, я спочатку хоч трохи походжу в нiй. А там буде видно.

Нiхто не знає, був тiєї ночi Бухтик видимим чи нi. Все одно в густому нiчному мороцi його обличчя нiхто не розгледiв би. Могло здаватися лише, що вiд лiсової рiчки до санаторiю сама собою пливе свiтла пiжама. Пiжама зупинилася пiд Олиним вiкном, i на пiдвiконня лiг величезний оберемок квiтiв.

Цi квiти прохала передати Чара.

— Нехай вони будуть подякою за чудовi вiршi, — сказала вона при цьому. — I за вербу, i за все-все…

Барбула також запропонував вибрати в подарунок Олi щось iз своїх коштовностей.

— Можеш навiть дзеркало їй вiднести, — сказав вiн. — Для Олi менi тепер нiчого не шкода.

Бухтик на те лише рукою махнув.

— Це для неї не подарунок. Я ж тобi казав, що в санаторiї цього добра бiльше, нiж треба.

— Але, розумiєш… в мене бiльше нiчого такого немає. Хiба що чобiт…

— То й не треба, коли немає. У них бiльше цiнуються не подарунки, а всiлякi добрi слова.

— Слова? — здивувався Барбула. — Якi слова?

— Ну… «дякую», наприклад.

— I всього? Тодi передай вiд мене Олi хоч цiлий лантух «дякую», — сказав Барбула. Потiм трохи подумав i розщедрився остаточно: — Або навiть два лантухи. Не забудеш?

— Звичайно, не забуду.

— А не важко буде нести?

— Нiчого. Якось впораюся.

Розмова ця вiдбулася кiлька хвилин тому…

Свiтла пiжама трохи постояла пiд вiкном Олиної палати, потiм рушила у бiк рiчки.

Все ж до рiчки вона так i не дiсталася. Порiвнявшись з колодязем, пiжама нерiшуче загойдалася i голос Бухтика в задумi проказав:

— Може, спробувати заночувати тут, га? А й справдi, чому б не спробувати?

Ляда вiдсунулася трохи вбiк, свiтла пiжама перехилилася через бетонований зруб i щезла в глибинi.

На днi колодязя було зручно й тихо. Так тихо, що навiть у вухах дзвенiло.

Бухтик лiг на рушник, який так i забув повернути Сергiйковi, укрився курточкою i вдоволено зiтхнув.

Високо над ним тремтiла самiтна зоря.

«Напевно, вiд холоду тремтить, — вирiшив Бухтик. — чи вiд того, що нiкого немає поруч. Що ж, сама винна. Не треба було забиратися в таку далечiнь…»

А от вiн, Бухтик, нi в яку далечiнь не збирається. Йому й тут непогано. Батько, сестра Чара, чудовий друг Сергiйко, Олинi вiршi — чого ще бажати водянику? В нього навiть два будиночки тепер є! Один в затонi, iнший ось тут, в колодязi.

— Нi, все-таки життя — добра рiч, — мрiйно промовив Бухтик. — Прекрасна рiч!

Пiсля цих слiв вiн повернувся обличчям до стiни i через якусь мить заснув.

Зранку першими заметушилися кухарi.

— Щось дуже погано почала йти вода, — повiдомили вони дядю Костю. — А нам треба посуд вимити пiсля снiданку. Та й до обiду час готуватися.

— Зараз дiзнаємося, в чому рiч, — вiдказав дядя Костя i зник за дверима водокачки.

Тут його розшукала тьотя Клава.

— Вмиватися нiчим, — повiдомила вона з порога. — А дiти вже прокидаються.

Дядя Костя промовчав. Розмовляти йому було нiколи. Вiн гарячково порався бiля насоса.

— Так ти менi скажи: буде вода чи нi? — не дочекавшись вiдповiдi, запитала тьотя Клава.

— Та буде, буде, — запевнив її дядя Костя. — От тiльки невiдомо, коли саме…

— Як це — невiдомо? — наповнюючись гнiвом, перепитала тьотя Клава. — Для чого ж тебе тодi тут поставили?

— А що я можу зробити? Глянь-но, що виходить!

Дядя Костя натис на одну з кнопок. Насос натужливо загудiв, задеренчав, неначебто автомобiль, котрий долав високу гiрку.

Дядя Костя квапливо вимкнув його.

— От бачиш — з насосом все гаразд. Думаю, щось трапилося з подачею води. Чи то колодязь сухий, чи то фiльтри засмiтилися. Треба б негайно туди навiдатися, ось що. А хто це зробить — ти, чи що?

— Що ж, коли треба, то й полiзу, — рiшуче вимовила тьотя Клава i подалася до колодязя.

Проте, уважно оглянувши бетонований зруб, тьотя Клава помiтно охолонула. Ширина зрубу для неї явно не пiдходила. До того ж колодязь видався їй таким темним i глибоким, що вона мимоволi вiдсахнулася.

— Не знаю, хто сюди полiзе, але щоб вода менi була негайно! — сказала вона. — Який же ти знавець, коли через тебе дiти ходитимуть замурзаними?!

Дядя Костя образився не на жарт.

— При чому тут я? — вигукнув вiн. — Коли хочеш знати, я зробив все, що в моїх силах. Проте я всього лише слюсар. А тут без водолаза робити нiчого.