Міхаель Енде - Момо

«Люба Момо! - прочитала вона. - Я переїхав. Якщо ти повернешся, дай мені про це знати. Я дуже непокоюся за тебе. Мені тебе дуже бракує. Сподіваюсь, що тобі нічого лихого не сталося. Якщо ти голодна, піди, будь ласка, до Ніно. Він надішле мені рахунок, я за все сплачу. їж, скільки схочеться. Чуєш? Решту тобі розповість Ніно. Не забувай мене! І я тебе не забуваю й люблю!

Завжди твій Джіджі».

Минуло чимало часу, поки Момо прочитала листа, хоча видно було, що Джіджі намагався писати виразно. Коли вона нарешті скінчила, згас і останній промінчик світла.

Та Момо втішилася.

Вона підняла черепаху і поклала її біля себе на ліжко. Вкутавшись у запорошену ковдру, вона тихо сказала:

- Бач, Кассіопеє, я все ж таки не сама.

Але черепаха, здавалося, вже спала. І Момо, яка, читаючи листа, виразно бачила перед собою Джіджі, не подумала про те, що цей лист пролежав тут майже рік.

Вона притулилася щокою до паперу. їй тепер уже не було холодно.

Другого дня Момо взяла черепаху під пахву і подалася до малої пивнички Ніно.

- Побачиш, Кассіопеє,- сказала вона,- зараз усе з'ясується. Ніно знає, де тепер Джіджі й Беппо. А тоді ми підемо й зберемо дітей і знову будемо всі разом. Може, й Ніно прийде з своєю дружиною, і решта всі. Вони тобі, певно, сподобаються, мої друзі. Може, ми сьогодні ввечері влаштуємо невеличке свято. Я розкажу їм про квіти, і про музику, й про Майстра Гору, і про все. Ох, я вже й тепер радію, що всіх їх побачу. Але зараз я б рада добре попоїсти. Знаєш, я таки справді голодна.

Отак вона й далі весело гомоніла до черепахи, раз у раз намацуючи в кишені своєї куртки листа Джіджі. Черепаха тільки дивилася на неї своїми предковічними очима, але нічого не відповідала.

Момо почала спершу тихо щось мугикати, а тоді заспівала. Вона виспівувала ті мелодії й слова, ті голоси, що сьогодні так виразно лунали в її пам'яті, як і вчора, й ще раніше. Тепер Момо знала, що ніколи більше не загубить їх із своєї душі.

Та раптом вона урвала спів. Перед нею була пивниця Ніно. В першу мить Момо подумала, що не туди втрапила. Замість старого будиночка з дощовими патьоками на тиньку і невеличким ґанком, заплетеним виноградом, вона побачила довгу бетонну коробку з вікнами на всю стіну. І вулиця була тепер заасфальтована, по ній мчали одна за одною машини. А через дорогу виросла бензозаправна станція й поряд - велетенська контора. Перед новою пивницею стояло багато машин, а над входом був напис великими літерами:

Момо увійшла і спершу просто розгубилася. Попід вікнами тяглася довга низка столиків - невеличкі круглі стільниці на високих ніжках - немов якісь чудернацькі гриби. Вони були такі високі, що дорослий міг їсти біля них навстоячки. Стільців не було й близько.. По другий бік тягся довгий бар'єр з блискучих металевих трубок - так ніби паркан. За бар'єром, з невеликими проміжками, були розміщені довгі скляні ящики, в яких стояли тарілки з салатом, ковбасами, шинкою, сирками, пудингом і тістечками та всілякими іншими наїдками, яких Момо ніколи ще не бачила.

Але все це вона осягала не відразу, бо в залі було повно людей, яким вона чогось раз у раз опинялася на дорозі: куди б не ступила, скрізь її штовхали й підпихали далі. У більшості людей хилиталися в руках таці з тарілками й пляшками, і кожне зирило, де б примостити свою тацю на столику. За спиною в тих, що вже стояли й поквапливо їли, інші чекали, поки перші звільнять місце. Ті, що їли, і ті, що чекали, раз у раз перекидались неласкавими словами. Взагалі, в усіх були незадоволені обличчя.

Поміж металевим парканом і скляними ящиками поволі сунулася довга вервечка людей. Раз у раз кожне брало собі з скляного ящика тарілку з їжею, чи пляшку, чи паперове відеречко.

Момо здивувалася. То тут усяк може собі що хоче брати! Вона не бачила, щоб хтось цьому перешкоджав чи бодай вимагав з клієнтів гроші. Може, тут харчують безплатно! Тому тут такий натовп.

Трохи згодом Момо пощастило наглядіти Ніно. Він сидів, схований за людськими спинами, аж ген у кінці низки скляних ящиків, за касою, без угаву вибивав чеки, брав гроші й давав решту. То це треба платити йому! І металевий паркан пролягав так, що ніхто не міг пройти до столиків, поминувши Ніно.

- Ніно! - гукнула Момо і спробувала пробитися до нього крізь натовп. Вона помахала йому листом Джіджі, та Ніно не побачив і не почув її. Касовий апарат стукотів занадто гучно, та й так до нього була прикута вся увага Ніно.