Міхаель Енде - Момо

- Скажіть,- озвалася вона нарешті,- а що це таке - час?

- Ти ж бо щойно сама це з'ясувала,- відповів Майстер Гора.

- Ні, я питаю,- сказала дівчинка,- сам час… він-бо теж має чимось бути. Адже ж він є. А що він насправді таке?

- Було б чудово, якби ти й на це питання сама відповіла.

Момо довго думала.

- Він є,- замислено пробурмотіла дівчинка,- це певно. Але спіймати його не можна. І спинити також. Може, це щось таке, як пахощі? Але він ще й завжди минає. То тоді він має звідкись приходити. Може, він - наче вітер? Або ні! Тепер я вже знаю! Мабуть, це така музика, тільки її не чутно, бо вона грає завжди. Хоча мені вдається, що я її вже чула: вона тихенька-тихенька.

- Я знаю,- кивнув головою Майстер Гора. - Через те ж я й зміг тебе покликати.

- Але, мабуть, тут є ще щось,- сказала Момо, ще заглиблена в свої думки. - Адже та музика приходить здалеку, а звучить вона глибоко-глибоко в мені. Може, й з часом так само? - Вона збентежено замовкла, а тоді безпорадно додала: - Я хотіла сказати: так як ото вітер збиває хвилі на воді… Ах, це все, мабуть, дурниці, що я кажу.

- По-моєму,- озвався Майстер Гора,- ти дуже гарно сказала. І тому я хочу розповісти тобі одну таємницю. Звідси, з Будинку Ніденця на Вуличці Ніколиці приходить час до всіх людей.

Момо поглянула на нього з глибокою пошаною.

- О,- мовила вона тихо,- ви його самі робите? Майстер Гора знов усміхнувся.

- Ні, моя дитино, я тільки управитель. Мій обов'язок - наділяти кожній людині той час, що їй належить.

- А не можете ви тоді зробити так, щоб ті часокради більш не крали в людей часу?

- Ні, цього я не можу,- відповів Майстер Гора. - Люди самі мають визначати, що їм робити зі своїм часом. І самі повинні його захищати. Я тільки наділяю їх часом.

Момо озирнулася по залі, потім запитала:

- І для цього у вас стільки годинників? На всіх людей, еге?

- Ні, Момо,- сказав Майстер Гора. - Ці годинники - всього-на-всього моя колекція. Всі вони - тільки недосконалі копії того, що кожна людина має в своїх грудях. Бо так само, як у людей є очі, щоб бачити світло, і вуха, щоб чути звуки, так само в них є серце, щоб сприймати час. Час, не сприйнятий серцем,- пропащий, безнадійно втрачений, отак, як безнадійно втрачені барви веселки для сліпого чи для глухого пташиний спів. Та, на жаль, на світі є сліпі й глухі серця, які нічого не сприймають, хоча й б'ються.

- А якщо моє серце колись перестане битися? - запитала Момо.

- Тоді,- відповів Майстер Гора,- скінчиться й твій час, моя дитино! Або можна сказати й так: це сама ти безнастанно повертаєшся крізь час назад, крізь усі свої дні і ночі, місяці й роки, крізь усе твоє життя ти йдеш назад, аж поки прийдеш до великої круглої срібної брами, якою ти колись увійшла в життя. Нею ти знову вийдеш.

- А що за тією брамою?

- Там - ота музика, що інколи вже стиха долинала до тебе. Ти ввійдеш у цю музику одним із її звуків.

Він допитливо поглянув на Момо:

- Але, мабуть, ти цього ще не розумієш?

- Розумію,- тихо мовила Момо. - Здається, розумію. Вона згадала, як ішла по Вуличці Ніколиці навспак, і запитала:

- Може, ви - смерть?

Майстер Гора всміхнувся, помовчав трохи, тоді відповів:

- Якби люди знали, що таке смерть, вони б її більше не боялися. А якби вони не боялися смерті, ніхто б не зміг більше красти в них часу життя.

- То треба їм це сказати,- вирішила Момо.

- Так? - запитав Майстер Гора. - Я кажу їм це з кожнісінькою годиною, що їм наділяю. Та боюся, вони зовсім не хочуть мене слухати. Вони скоріш повірять тим, котрі вселяють у них страх. І це також загадка.

- Я не боюся,- сказала Момо.

Майстер Гора повільно схилив голову. Він довго дивився на Момо, тоді спитав:

- Хочеш подивитися, звідки приходить час? - Хочу,- прошепотіла вона.

- Я поведу тебе,- сказав Майстер Гора. - Але там треба мовчати. Не можна нічого питати й нічого казати. Ти обіцяєш мені це?

Дівчинка мовчки кивнула головою.

Тоді Майстер Гора нахилився, підняв її й посадив собі на руки. Він раптом здався їй дуже великим і невимовно старим, але не старою людиною, а ніби старезним деревом чи скелею. Потім він рукою затулив їй очі - так наче легесенькі прохолодні сніжинки торкнулися її обличчя. Момо здавалося, що Майстер Гора йде з нею довгим темним переходом, але вона почувала себе в надійному захистку й нічого не боялася. Спочатку вона думала, що чує биття свого серця, та дедалі їй усе виразніше стало здаватися, що то відгомін ходи Майстра Гори.

Вони йшли довго; аж ось Майстер Гора зсадив Момо додолу, його обличчя було поряд. Він дивився на неї, широко розкривши очі й поклавши палець на вуста. Потім він підвівся й відступив.