Міхаель Енде - Момо

- А Сірі пани - вони у вас бувають? Майстер Гора всміхнувся.

- Не турбуйся, дитино, сюди вони пройти не зможуть. Навіть якби знали дорогу до Вулички Ніколиці. Та вони її не знають.

Момо трохи подумала. Пояснення Майстра Гори заспокоїло її, та їй хотілося довідатись про нього більше.

- Звідки ви все це знаєте? - почала вона знов. - Про плакати й про Сірих панів?

- Я весь час стежу за ними й за всім, що з ними пов'язане,- сказав Майстер Гора. - Так само я стежив і за тобою й твоїми друзями.

- Але ж ви ніколи не виходите з дому?

- В цьому й потреби немає,- сказав Майстер Гора і ніби знов помолодшав. - У мене ж є Всевидющі окуляри.

Він дістав свої невеличкі золоті окуляри й простяг Момо.

- Хочеш крізь них подивитись?

Момо надягла окуляри, закліпала й заводила очима і сказала:

- Я зовсім нічого в них не бачу.- Бо справді побачила в окулярах тільки вихор розмитих фарб, світла й тіней. їй аж у голові запаморочилось.

- Авжеж,- почула вона голос Майстра Гори,- спочатку з кожним так буває. Не так просто дивитися крізь Всевидющі окуляри. Та ти враз до них звикнеш,

Він підвівся, став за спинкою стільця Момо і злегенька приклав обидві руки до дужки окулярів на переніссі Момо. Картина відразу прояснилася.

Спочатку Момо побачила купку Сірих панів З трьома автомобілями край тієї частини міста, де розливалось оте дивовижне світло. Вони саме підпихали свої машини назад.

Потім вона поглянула далі й побачила ще кілька купок на вулицях міста: тут Сірі пани несамовито вимахували руками, про щось говорили між собою і ніби кликали підмогу.

- Вони говорять про тебе,- пояснив Майстер Гора. - Не можуть зрозуміти, як ти вислизнула з їхніх рук.

- А чого в них такі сірі обличчя? - спитала Момо, дивлячись крізь окуляри.

- Бо вони живляться мертвим,- відповів Майстер Гора. - Ти ж бо знаєш, що вони існують коштом людського часу. А час, якщо його відняти в справжнього господаря, стає мертвим. Бо в коленої людини свій власний час. І він живий тільки доти, поки справді належить цій людині.

- То Сірі пани зовсім не люди?

- Пі, вони тільки взяли на себе людську подобу. - То що ж вони таке?

- Насправді вони ніщо.

- А звідки вони взялися?

- Вони виникли, бо люди дали їм таку можливість. А тепер люди дають їм можливість запанувати над собою. І цього досить, щоб вони справді запанували.

- А якщо вони більш не зможуть красти в людей час?

- Тоді їм доведеться знов обернутися в ніщо, з якого вони виникли.

Майстер Гора взяв у Момо окуляри й сховав до кишені.

- Та, на жаль,- за хвилину повів він далі,- в них уже багато спільників серед людей. Оце найгірше.

- Я нікому не дам відняти в мене мій час! - рішуче сказала Момо.

- Хотів би сподіватися,- відповів Майстер Гора. - Ходім, я покажу тобі свою колекцію, Момо.

Тепер він знову здавався старим.

Він узяв Момо за руку й повів до великої зали, де заходився показувати всілякі годинники, запускаючи ті, що грали, демонстрував їй свої планетарії і, бачачи, як радіє його маленька гостя всім цим дивовижам, знову поволі молодшав.

- Ти любиш відгадувати загадки?- спитав він, ведучи її далі.

- О, ще й як! - відповіла Момо. - А ви знаєте якусь загадку?

- Знаю,- сказав Майстер Гора і, глянувши на неї, всміхнувся. - Та вона дуже важка. її мало хто відгадує.

- Це добре,- сказала Момо. - Я її запам'ятаю і колись загадаю своїм друзям.

- Цікавий я знати,- мовив Майстер Гора,- чи відгадаєш ти її. Слухай гарненько:

Майстер Гора подивився на Момо і підбадьорливо кивнув їй. Вона слухала пильно. Пам'ять у дівчинки була чудова, й тепер Момо повільно, слово в слово, проказала всю загадку.

- Ху! - зітхнула вона. - Справді важка! І здумати не можу, що ж це таке. Не знаю, звідки й заходити.

- Ну ж бо спробуй,- сказав Майстер Гора.