Міхаель Енде - Момо

А завойовники-хто були вони?

Навіть старий Беппо, що багато вмів бачити,- і той не помітив Сірих панів, що шастали по великому місту дедалі рясніше й настирливіше. І вони зовсім не були невидимі. Люди їх бачили - і все ж таки не помічали. Якимось лиховісним чином вони примудрялись не привертати уваги, тож ви просто або дивилися повз них, або вмить забували їхній вигляд. І вони могли робити своє діло непомітно, саме тому, що весь час крутились перед очима. А що вони нікому не впадали в око, то ніхто, звісно, й не питав, звідкіля їх набралося і набирається дедалі більше.

Вони їздили вулицями в елегантних сірих автомобілях, заходили в усі будинки, сиділи в усіх ресторанах. І раз у раз щось занотовували до своїх невеличких нотатників.

Панове ці були вбрані з голови до п'ят у сіре. І навіть обличчя в них були як сірий попіл. На головах вони мали цупкі круглі капелюхи і курили манісінькі попелясті сигари. Кожен з них завжди носив з собою свинцево-сірий портфель.

І Джіджі-Гід теж не помітив, що чимало цих Сірих панів уже не раз снували довкола амфітеатру і щось усе записували до своїх нотатників.

Тільки Момо якось увечері вгледіла їхні похмурі силуети в найвищому ряду прадавнього амфітеатру. Вони подавали один одному якісь знаки, а тоді схилили голови докупи, наче про щось радилися. Нічого не було чутно, але Момо раптом зробилося якось так холодно, як зроду не бувало. Вона щільніше закуталась у свою велику куртку, та це нічого не зарадило, бо то не був звичайний собі холод.

Потім Сірі панове знов десь щезли і відтоді не з'являлися.

Того вечора Момо не чула тихої, а проте могутньої музики, яку щоразу чула досі. Та вже другого дня життя попливло собі далі, як звичайно, і Момо не згадувала більше тих чудних гостей. Вона, як і всі, про них забула.

Помалу-малу Момо стала необхідною для Джіджі. Він, якщо тільки взагалі можна сказати це про такого примхливого, легковажного хлопця, відчув глибоку любов до цього розхристаного дівчати і ладен був скрізь водити його за собою.

Як ми вже знаємо, Джіджі найдужче в світі любив розповідати всілякі історії. Але тепер він став розповідати їх не так, як досі,- він і сам це відчував. Досі оповідки в нього не раз виходили таки вбогенькі, просто йому нічого кращого не спадало на думку. Він часто повторював сам себе, переказував або побачене в кіно, або вичитане з газети. Його історії, як то кажуть, були приземлені, та відколи він зустрів Момо, вони враз сягнули вгору, мов на крилах.

А надто коли Момо була поряд і слухала, тоді його фантазія буяла, мов весняна лука. Діти й дорослі купчились тоді довкола нього. Тепер він умів оповідати такі історії, що могли тягтися днями й тижнями, фантазія його зробилась невичерпна. А втім, він і сам слухав себе з великою цікавістю, бо ніколи не відав, куди заверне його творча думка.

Одного разу, коли знов навідались туристи, яким забаглося оглянути амфітеатр (Момо сиділа трохи обіч на кам'яних сходах), Джіджі почав розповідати так:

- Високошановні пані і панове! Як вам, звичайно, всім відомо, цариця Труднація Августина провадила незліченні війни, щоб оборонити своє царство від нападів Тремких і Полохких.

Коли цариця одного разу знову приборкала ці народи, вона так розгнівалася на цих завсідних порушників спокою, що пригрозила винищити всіх їх до ноги, якщо їхній король Ксаксотраксолус не віддасть їй свою Золоту рибку.

На той час, мої панове й пані, золоті рибки в наших краях не були відомі. Та цариця Труднація довідалась від якогось мандрівника, що в короля Ксаксотраксолуса є манісінька Золота рибка, і коли вона виросте, то з неї стане щире золото. Оцю-то дивовижу й захотіла собі будь-що мати цариця Труднація.

Король Ксаксотраксолус тільки усміхався в кулачок. Золоту рибку, що таки справді була в нього, він сховав під ліжко. А цариці замість неї звелів передати китеня в оздобленій самоцвітами супниці.

Царицю, щоправда, трохи здивувала величина рибини, бо Золота рибка уявлялась їй меншою. А проте, сказала вона собі, що більша, то краще, бо, зрештою, з такої рибини буде й більше золота. Та поки що ця Золота рибка ніскілечки не вигравала золотом, і це трохи непокоїло царицю. Одначе посол короля Ксаксотраксолуса пояснив їй, що золото з рибини стане аж тоді, коли вона виросте, і ніяк не раніше. Отож найперша умова - не заважати її розвиткові. На цьому Труднація заспокоїлася.