Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько

— Розминулися, — з досадою вдарив лапою | по нозі нічний гість, — я ж саме від нього.

— А Ви на збори приїхали? — поцікавилася Соня.

— Та побачимо, що то за збори і що за школа така, — не дуже лагідно відповів бабай, — це ж нечувано, щоб чудовисько водилося з людськими дітьми.

— А ми, до речі, дружимо, — із запалом відповіла Соня.

— Дивно, дивно, — наче сам до себе промовив бабай. — Ніяких дружб не буває.

Тим часом Том зіщулився й бочком, бочком спробував прослизнути за спиною в чудовиська під стіл. Але бабай блискавичним рухом ухопив пса за карк і підніс до обличчя.

— А це хто такий?

— Це мій песик! Не треба з ним так поводитись! — обурилася Соня.

— Ой, не подобається це мені, — похитав головою бабай, відпустив Тома й мовчки виліз у вікно.

Геть збентежена, дівчинка погладила Тома, зачинила вікно й лягла спати. Хоча й не дуже вірилося, що тепер вдасться заснути.

— Ти не уявляєш, що тут учора було, Чу, — кинулась до вікна Соня, тільки-но Чу вранці заплигнув до її кімнати. — Вночі, як ти пішов, твій бабай прилетів з Марком на мопеді. А я думала, що то ти, а він — зелений-зеленющий, уявляєш!

— Е, знаю, знаю, — понуро промовив Чу, скидаючи з плечей свій самовар-рюкзак, — він зараз у мене в курені. Сердитий, примчав серед ночі. Не подобається йому наша дружба, так не годиться, каже, чудовиськам жити.

— Сильно сварився? — поспівчувала Соня.

— Та ні, лякав тільки.

— Лякав?

— Е, трохи.

— А ти що?

— Е, вдавав, що мені страшно. Щоб він трохи втихомирився.

— А тепер що, Чу?

— Нічого тепер, — Чу важко зітхнув. — Попрощатись я прийшов. Забирає мене бабай до себе жити, не хоче, щоб я до школи ходив. Та й ти йому чомусь не сподобалась, а надто Том твій.

— Чому це, Чу? — Соні стало дуже прикро. — Я ж йому нічого не зробила такого. А Том — той навіть не гавкнув. Он, бідолаха, ще й досі не отямився, навіть, здається, й до школи не збирається сьогодні зі мною… Що ж це твій бабай так розсердився?

— Не знаю. Е… Все одно тепер. Бувай, піду я.

— Не йди, Чу, як же це?! — голос дівчинки затремтів, а в очах забриніли сльози. — А як же подяки, дві ж усього лишилося? Ти казав йому про Збіговисько і про подяки?

— Не наважився, — відповів Чу, — але, здається, він щось підозрює, бо випитував, чого ти така бліда й худюща, а ще — чи знаю я, хто такі глипачі?

— Якщо ти не заробиш іще два «спасибі», то тебе закинуть.

— Е, знаю. Але якщо я не перестану до тебе ходити, упир не зупиниться, і ти… Ні, я не можу наражати тебе на смертельну небезпеку, я йду.

— Отже, так: ти повинен ще хоч сьогодні піти до школи, чуєш! Це твій останній шанс. Піти — і здобути останні дві подяки, — рішуче випалила Соня. — А бабай твій нехай трохи почекає там. Ну і я… я нормально… почуваюся. Всього дві подяки, Чу, — і все скінчиться.

— Що ж, спробуємо, — трохи звеселів Чу, — але бабай мене відпустив тільки попрощатись і сказав, що коли не повернуся швидко, то він сам по мене прийде, і тоді мені буде кепсько.

— То нам не можна гаяти жодної секунди. Я вдягаюся і — гайда! — мовила Соня й пішла до шафи.

На півдорозі до школи Соня раптом спохопилася:

— Ой-ой-ой! Я пенал забулася. Чу, постій тут, а я вернуся додому.

— Може, разом підемо? — запропонував Чудовисько.

— Я сама, зачекай.

Захекана Соня вбігла у свій двір. Назустріч підтюпцем бігла бабуся в спортивному костюмі.

— Що трапилось? — на бігу спитала вона онуку. — Невже теж вирішила побігати зі мною? Правильно, Сонечко, це дуже корисно.

— Ні, ба, я пенал забула, — відповіла Соня теж на бігу.

— Ключі маєш?

— Маю, — кинула дівчинка й гулькнула в під'їзд. Тільки-но дівчинка відімкнула двері й стала роззуватися в коридорі, як почула голоси, що долинали прямісінько з-за дверей її власної хати.

— І давно ти стежиш за квартирою? — спитав голос, котрий видався Соні знайомим.

— Відколи він почав лазити в це вікно, — огризнувся інший голос. — І не тільки за квартирою, а й за школою. І тобі раджу не пхатися сюди!