Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько

— Томе, — покликала вона собаку. У кімнаті було тихо.

— Томе! — вже голосніше погукала дівчинка, роззираючись навсібіч.

Ні під столом, ні біля ліжка в кубелечку, ні на самому ліжку, ані деінде Тома не було. Наче корова язиком злизала. — Ти тут, Томе? — спитала невідомо в кого засмучена Соня і з надією порачкувала під ліжко.

Але й там песика не було. Проте Соня дещо знайшла. На запиленій підлозі лежав її старий альбом для малювання. Дівчинка витягла його з-під ліжка.

Так сумно й кепсько Соні ще не було ніколи в житті. Правду кажуть, що біда не сама ходить, а з дітками. Не встигла Соня оговтатись після того, як Чу її покинув, як тут пропав безвісти Том. Вона глянула на песикове ліжечко, погладила хутро шуби рукою і поклала на стіл вже не потрібні зубчики часнику. На столі рядочком стояли ліплені Чу баранці й так зажурено дивилися на дівчинку, ніби хотіли сказати: «Ну от, самі ми, самісінькі тепер зосталися…» До горла Соні підступив якийсь давкий клубок, а на очах уже вкотре за сьогодні затремтіли сльози. Вони стікали по щічках і крапали на альбом для малювання.

«Тут ми з Чу малювали кумедні картинки…»— втираючи сльози долонею, думала Соня.

Вона почала гортати альбом. Ось — портрети найкращих баранців, а на цьому аркуші Соня намалювала Чу з самоваром за плечима. А це вже її портрет, виконаний Чу. А ось вони удвох, не дуже схожі, зате такі смішні…

— Треба йти в ліс! — вирішила Соня. — Йти і просити бабая, нехай дозволить онукові ще трохи походити до школи. Тут декілька днів лишилося. У четвер — останній день навчання, і табелі з оцінками видаватимуть, у п'ятницю — останній дзвоник… Дівчинка перегорнула сторінку і… побачила малюнок, що зробив був Чу. Якось він розповідав, як дістатись до його куреня в лісі, й зобразив шлях на папері. Малюнок трохи нагадував карту. Ось зламаний дуб на узліссі, ось три стежки (йти треба тією, що ліворуч), ось малинник, ось вирубка, а он вже й сім велетенських сосен, праворуч пішла стежка до Галяви Збіговиськ, а прямо — до Чудовиськового куреня.

— Я так хочу туди потрапити, — тамуючи сльози, промовила Соня й остання прозора сльозинка скотилася по її щоці, на мить увібрала в себе малюнок з альбому, а потім, переповнившись лініями, відірвалася й упала на сторінку. Прямо на стежки і сосни, на корчі та узлісся.

І раптом зображення в альбомі затремтіло, ніби опинилося під товщею води, почало робитися з плаского опуклим, з намальованого — живим. Соня дивилася на звичайну, покреслену фломастерами альбомну сторінку і водночас ніби крізь неї бачила нехитру карту місцини, у якій мешкає Чу, і разом з тим губилася очима у високій траві. Дуби й сосни ніби відштовхували від себе простір, і невеличка сторінка альбому для малювання вже ставала безмежним полотном безмежного світу. Дівчинка чула скрип сосон і лускіт шишок у верховітті, що, розкриваючись, впускають додолу бурі насінинки, а ті на прозорих темнуватих вітрячках летять веселі, бо знають, що з них почнеться нове життя. Вловила Соня пахощі моху й жовтавих дрібних квіточок у траві, побачила, як метушиться дрібне птаство в пухнастих кронах. Вона мовби стояла за крок від дерев.

Дівчинка не знала, що сталося зі звичайним малюнком, але їй так захотілося туди, в ліс. Й вона мимохіть обережно простягла руку і… торкнулася шорсткої соснової кори. Соня відчула на дотик: кора була справжня, суха і дуже тепла — нагріта сонцем.

Дівчинка набрала повні груди повітря, заплющила очі й зробила крок уперед.

Над самісіньким правим вухом неприємно задзижчало. Не розплющуючи очей, Соня ляснула себе по вусі. Віднедавна вона дуже упереджено ставилась до кровопивців усіх гатунків.

Дівчинка відкрила очі й поглянула на долоню: до неї крапелькою крові був приклеєний прибитий комар.

— Сподіваюся, ти і є той триклятущий упир-глипач, — переможно промовила Соня і, задоволена собою, роззирнулася довкола.

Дивовижно, але вона стояла посеред густого лісу, навпроти великого, дещо понурого куреня. По обидва боки дверей, за які тут правило старе вицвіле та вимочене дощами рядно, наче вартові, чатували два чималі пластилінові баранці. Точніше, барани — синій і коричневий. Таки барани, бо були геть не такі дрібні, як оті, що Чу так любив ліпити разом із Сонею в неї вдома. Це ж бо були справжні велетні — заввишки десь по пояс дівчинці. На кожного, мабуть, пішло щонайменше п'ятдесят плиток пластиліну.

Зсередини лісового житла долинув загадковий стогін.