Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько

Хіба дівчинка могла позбавити Чу найулюбленішої справи, найбільшого задоволення? Та ніколи в світі! Вони ж друзі. І ось на люстрі вже гойдалося сім кольорових баранців. Надворі тим часом сутеніло.

— А що, Чу, — раптом спитала Соня, — вже он ніч скоро, а відповідь від твого бабая так і не прийшла. Чи прибудуть твої родичі? До речі, батьківські збори вже завтра.

— Ой, — підхопився Чу, — що я сиджу! Мені ж додому пора, може, Марко вже там давно. Ну все, бувай.

— Зачекай, Чу, — зупинила його Соня, — а хіба той Марко не знайшов би тебе тут?

— Та мусив би знайти, — відповів Чу,— але ж, бачиш, немає чомусь і досі. Може, він поспішав і просто лишив глиста в моїй поштовій скриньці. Піду я.

Чу закинув на плечі свій самовар, відчинив вікно, махнув Соні на прощання лапою І вискочив з кімнати.

— Бувай, — махнула рукою Соня.

— Гав! Ґав! — махнув хвостом Том. Уже геть стемніло.

Дівчинка пішла у вітальню й побажала бабусі солодких снів.

— На добраніч, серденько, — бабуся пригорнула до себе онуку й поцілувала її.

— Ба, а мама з татом скоро прилетять? — І тихо спитала Соня, — мені так їх не вистачає.

— Скоро, дівчинко, я вже сама скучила. Йди лягай.

Соня зітхнула й пішла до себе. Вона поправила Томову підстилку, розстелила своє ліжечко, вдягла піжаму, вимкнула світло в кімнаті й тільки-но хотіла лягти, аж раптом за вікном як бабахне! Як блимне! Том злякано заскавулів. За дверима зашурхотіли кроки, і в кімнату Ї зазирнула бабуся.

— Дитинко, в тебе кватирка зачинена? — стурбовано запитала вона. — Бо там гроза починається, бачиш, як блимає!

— Зачинена, не хвилюйся, ба, — відповіла вона.

— Ну, то спи, кицю, — протуркотіла бабуся й легенько зачинила двері.

«Треба щільніше зачинити вікно, — подумала дівчинка, — бо Чу не завжди його зачиняє».

Вона встала й підійшла до вікна. За нею й Том схопився зі свого кубельця. Соня хотіла відхилити штору, аж раптом у мороці дуже близько, якраз навпроти вікна, знову щось блимнуло, і прямісінько в очі дівчинки вдарив сліпучий сніп світла.

— Ой, — Соня затулила лице долонями. Світло згасло, а за мить знову розпанахало темряву.

— Хто це там бавиться?

Соня спочатку розсердилася, потім її розібрала цікавість.

Вона відкрила вікно й голосніше повторила запитання:

— Хто там бавиться? Годі світити у вікна, бо зараз Тома на вас напущу, ге, Томе?

Том весело замахав хвостом.

— І в міліцію подзвоню! Чули там?!

У темряві хтось почав перешіптуватися.

— Це точно вона? — почула Соня.

— А я знаю? — невпевнено відповів інший голос. — Наче, вона. Адреса, принаймні, та — вулиця Лісова, 9.

— Хто там? — Соня почала трохи непокоїтись.

— Це ми, — почулося у відповідь.

— Не знаю я ніяких «ми».

— Ну… ми… Марко…

— Який це Марко? — нічого не могла второпати Соня. — Якщо ви хулігани, то зараз мій собацюра вас пошматує.

— Не спіши спішити, — цього разу голос видався Соні знайомим.

— Чу, це ти там жартуєш? — з полегкістю вимовила дівчинка. — Зовсім не смішно.

— Таки вона, спасибі, що підвіз, — промовив той же голос.

— Ну, я погнав, ще маю одну бандероль, — Відповів інший голос.

Потім він дивно загуркотів, гучно задирчав, віддаляючись, і за мить бабахнуло так само, як і п'ять хвилин тому, блимнуло, і в світлі блискавки Соня встигла дещо побачити. По-перше, коротунця в панамі на мопеді, що зник у нічному небі, а по-друге — Чу, що простував до вікна. «То ось воно хто той Марко, — збагнула Соня. — Тепер зрозуміло: це ж той блискавичний листоноша чи «глистоноша», як каже Чу. Отже, це він фарою мопеда блимав у вікно. І Чу з ним. Чого це він повернувся? Мабуть, хоче прочитати мені листа».

— Заходь, Чу, — кинула Соня й пішла до дверей вмикати світло.

Чу закректав, лізучи у вікно, а потім геть заплутався в шторах і тюлі.

Соня взялася виплутувати друга й зрозуміла, що Чу якийсь не такий — збільшився чи що.

— Та ти ж геть позеленів, Чу! — скрикнула дівчинка, бо Чудовисько замість рожевого в горошок чомусь став зеленим, наче гусінь.

І в цю мить Чу нарешті скинув тюль з голови і Соня з жахом і здивуванням побачила, що він… ніякий не Чу.

— Здрастуйте! Я бабай, — промовив незнайомець, потис Соні руку й поправив у себе на голові якийсь чудернацький убір, схожий на верхівку гарбуза з сухим корінцем. — Ви, мабуть, Соня.

— Здра-здрастуйте, — привіталася Соня. — Ага, Соня…

— А де ж це мій онучок? — спитав бабай.

— То ви бабай Чу? — зраділа Соня. — А він уже пішов додому.