Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько

У дворі був невеличкий дитячий майданчик з пісочницею, металевою гіркою, однією поламаною гойдалкою у вигляді дерев'яного, фарбованого в зелене крокодила та двома звичайними вертикальними гойдалками.

На майданчику було порожньо. Тільки одна молода жінка прогулювалася доріжкою, штовхаючи поперед себе візочок з немовлям, та ще якийсь хлопчик років п'яти у червонясто-бруднуватій вицвілій панамці кружляв довкола гойдалок на триколісному велосипеді з невеличким ящичком, примощеним за сидінням, якраз між задніми колесами.

— Чого це ми сюди прийшли, Чу? — почала непокоїтись Соня. — Ми ж не маємо часу на гойдалки, ще на урок запізнимось.

— Хвилиночку, — Чу зробив заспокійливий жест долонею, — зараз відправимо глиста і все.

— Та не глиста, а листа.

— Це в людей листи, а в нас це зветься глисти.

— Ну добре, але хіба тут є скринька? Тут нічого такого немає.

— Он вона, — кинув Чу і пішов прямісінько до малого на велосипеді.

— Ой, Чу, не треба, ти його налякаєш! — Соня спробувала схопити друга за лапу.

— Та, спокійно, це ж глистоноша.

— Оцей малий?

— А то ж як, — кивнув Чу, не сповільнюючи кроку.

— Зажди, Чу, він не може бути листоношею, бо ще й до школи не ходить. Він ще зовсім маленький, — дріботіла за чудовиськом Соня.

— Е, він не листоноша, а глистоноша. — Ти все побачиш сама.

Вони підійшли до гойдалок. Чу видобув із самовара листа і вкинув прямісінько в ящичок на велосипеді, який саме зупинився біля Чу. Лише зараз Соня помітила, що хлопчик сидить не зовсім на велосипеді, а радше на триколісному мопедику — принаймні, вихлопна труба в мопедика була якраз під ящиком. А ящичок — і це дівчинка розгледіла щойно тепер — був не чим іншим, як поштовою скринькою, бо мав зверху вузеньку шпарину, звісно, що для листів. До того ж збоку на скриньці чимось червоним, чи не цеглиною, було криво написано: Блискавична Маркова Пошта.

Тільки-но Чу впустив у ящичок листа, малий за кермом веломопедика задирчав зовсім по-дитячому: ДИР-ДИР-Р-ДИР-Р-РР! Задирчав і, натиснувши кривенькими ноженятами на педалі, рушив бетонною доріжкою навздогін молодичці з дитячим візочком.

— Хто це? — чомусь пошепки спитала Соня.

— Е, це Марко. Глистоноша, — відповів Чу.

— Але ж він ще дитина! Як же він упорається? — спитала Соня, а хлопчик тим часом уже ревів так гучно, наче справжнісінький мопед чи бензопилка, і з кожною миттю наближався до візочка.

— Він не хлопчик, Соню. Марко — торф'яник, йому вже років із двісті буде.

— Торф'яник?! — Соні ледь мову не відібрало. — Хочеш сказати, що оце посеред білого дня кругом шастають на мопедах різні торф'яники?

— Мені ж ти не дивуєшся.

— Ну, тобі…

— Торф'яники, Соню, це такі гномики, які мешкають побіля боліт. Вони в нас завжди глистоношами працюють, бо дуже схожі на простих хлопчиків чи на карликів, от і не впадають людям у вічі.

— Ясно, — мовила Соня, — але чого ж він так галасує?

Марко тим часом ревів, наче літачок, і мчав прямо на жіночку з дитячим візочком.

— Він їх змете! — перелякалася Соня, та враз трапилася ще одна дивина.

З вихлопної труби поштового мопеда з лускотом вихопилася сліпуча блискавка й розпанахала небо десь високо-високо над будинками. А може, навпаки — небо розкололось, і з розщілини чвиркнуло довжелезною покрученою блискавкою прямо у вихлопну трубу Маркового залізного коня (чи то пак коника). Але в тому годі було розібратися, бо вже наступної миті, коли мопеду не залишалося нічого, крім протаранити дитячий візочок, він зненацька підскочив у небо, наче приклеєний до блискавки, і отак, догори задніми колесами, майнув у височінь. Соня встигла побачити веселе й ніби трохи лукаве Маркове лице й зауважила: він таки вже в літах. А тоді і веломопед, і його вершник, і Чудовиськів лист до бабая — усе зникло, наче його й не було.

— Це ж треба, — почухала лоба Соня. — Він завжди, цей Марко, таке виробляє?

— А що ж ти хотіла — блискавична пошта, — кивнув Чу. — Сьогодні й відповідь може прийти.

— Щоб тільки не посеред природознавства, — зітхнула Соня, — бо Маргарита Семенівна ще й торф'яника на уроці не переживе.

Після школи зайшли до Соні робити уроки. Спочатку повиконували всі вправи, потім порозв'язували приклади, далі вирішили погратися в настільну гру з кубиком і фішками, а вже аж тоді взялися ліпити баранців.

Хоча Соня спочатку й опиралася, бо тих баранців, відколи вона познайомилась із Чу, було наліплено вже стільки, що ніде й ставити, та Чу таки наполіг. Він сказав, що можна чіпляти до баранців ниточки й підвішувати фігурки до люстри чи до стелі.