Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

Граф дивився, дивився і сказав:

— Сказати правду, я в цьому нічого не розумію. Але визнаю, що покрій гарний. Коротеньке, може…

— Ось і я те ж саме кажу, — жваво підхопила Кирпа, — я їй кажу: «Еміліє, може, короткувато…» Ну, а Рабіко, який у нього характер?

— Характер прекрасний, — відповідав граф. — Не б’ється, не лається. Хлопець ^.агідний. Любить спати на сонечку і шпортатися в землі…

Нараз Кирпа підморгнула ляльці, натякаючи на історію з чарівним перснем, якого шукає Рабіко, і Емілія остаточно повірила, що Рабіко — свиня не звичайна, а заворожена.

— У нього є лише одна вада, — вів далі граф: — Він їсть усе, що побачить. Коли що-небудь назорить, то і з’їсть не замислюючись.

Емілія поморщилась і втрутилася в розмову:

— Якщо ми поберемося, то він їстиме лише смачні потрави. Я не допущу, щоб мій чоловік їв усяку гидоту.

— Ти міркуєш дуже розумно, — сказала Кирпа, — а зараз вирішуй остаточно і сама. Ти хочеш піти заміж за маркіза де Рабіко чи ні?

Емілія засмутилася, що треба вирішувати остаточно і самій таке важливе питання.

Вона думала, думала, думала і неохоче сказала:

— Ну, хочу.

Кирпа заплескала в долоні:

— Браво! Все вирішено! Сеньйоре графе, обнімаю вашу невістку, майбутню маркізу де Рабіко…

Граф підвівся, схвильований. Він обняв Емілію і поцілував у чоло.

Емілія зажурилась і втекла. А втім, батько жениха їй нічого, сподобався. І не тільки їй. Граф де Кукурудзо взагалі прийшовся під масть у Будиночку Жовтого Дятла. Він був, як виявилося, вельми вчений: відразу ж захопився книжками донни Бенти і почав студіювати різні науки. Незабаром він уже був своєю людиною в компанії. Педріньйо, Кирпа, Емілія дуже його полюбили. І графа одностайно прийняли до Ордену Жовтого Дятла як вченого мудреця.

Ось уже тиждень, як Емілія наречена. Щовечора маркіз де Рабіко приходить відвідати її. Правда, Педріньйо раз у раз приводить цього шановного сеньйора за вухо, але все ж маркіз сидить не менш як півгодини і розповідає бувальщину зі свого життя…

Сказати по щирості, Рабіко, ставши женихом, зовсім не подумав змінити свій давній спосіб життя. Тільки-но зійшовши на поріг, він уже починав винюхувати по кутках — чи нема чого попоїсти. В загальну розмову він рідко заходив: подумаєш, ще етикету дотримуй! Ні, він для цього не годен!

Кінець кінцем Педріньйо розгнівався і почастував жениха стусаном:

— Іди-но погуляй, ось що!

Рабіко почухався, тричі сказав «хро!» — і відтоді вже не ходив у гості до нареченої, а просто копав рилом землю в садку, шукаючи чарівний перстень або черв’яків — то йому одному було відомо.

Емілію це дуже засмутило, вона зморщила ніс і сказала:

— Свиня ваш маркіз!

Та Кирпа насупилася:

— Еміліє, навчись шануватися. Так до жениха не ставляться… Скоро твоє весілля.

І ось нарешті настав день весілля. На стіл було подано кокосові коржики, солодке печиво, палений цукор — загалом, чи не забагато пригощення для товариства, в якому майже всі тільки удаватимуть, ніби їдять.

Педріньйо заслав святковий стіл під помаранчевим деревом у садку і розсадив гостей: тут були донна Бента, тітонька Настасія і кревні Емілії, представлені різними камінцями, уламками черепиці і шматочками хліба. Запросили і старого родича донни Бенти, який інколи приїжджав з міста, але тому що сьогодні він не приїхав, то замість нього на стілець посадили палицю.

Ось і жених з нареченою. На Емілії біле плаття і тюлева фата; Рабіко в капелюсі і з шовковим бантом навколо шиї. Він спершу був поважний, але коли підійшов до столу і побачив, що тут є що попоїсти, то дуже нервувався.

Кирпа обняла Емілію і подарувала їй каблучку, а Педріньио надів маркізові на ногу обручку з помаранчевої шкаралупи, яку Рабіко двічі намагався з’їсти.

— Принаймні сьогодні шануйтеся! — сказав Педріньио, спересердя називаючи Рабіко на «ви».

Знайомі Рабіко з сусідніх дворів — кози, кури і свині — також дивилися на свято, тільки здалеку. Дивилися, дивилися, та так нічого й не зрозуміли.

Коли свято закінчилося, Кирпа запитала у брата:

— Педріньйо, а що тепер?

— Тепер треба б весільну подорож, — запропонував був Педріньйо, та Кирпа стомилась і не хотіла.

Почали обговорювати це питання і зовсім забули про весільний стіл. Рабіко скористався нагодою: підійшов і — хап зі столу кокосовий коржик.

— Він їсть! — закричала Кирпа. — Сховай хутчій ласощі, Педріньйо!