Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

…І ось вже Педріньйо з’явився на дорозі, верхи на гнідому конику, веселий і засмаглий.

— Ура! — гукнула Кирпа, підбігаючи до брата і хапаючи коника за вуздечку. — Злізайте, сеньйоре, злізайте, мені треба вам розповісти так багато важливого.

Педріньйо зліз, обійняв сестру і не утримався від спокуси: зразу ж розчинив валізку з подарунками і дістав якийсь пакунок.

— А вгадай, що я тобі привіз! — сказав він, ховаючи пакунок за спиною.

— Я знаю, — сказала Кирпа, ні на мить не замислившись: — Ляльку, що плаче і заплющує та розплющує очі.

Педріньйо навіть засмутився:

— Ну як ти могла відгадати?

Кирпа засміялася:

— Подумаєш, як важко! Просто дівчатка розумніші за хлопчиків… тому і відгадала…

— Але хлопчики дужчі! — сказав Педріньйо і закачав рукав. — Подивись, які м’язи! Помацай, помацай, не бійся… У нас у школі гімнастика ого яка!

Інші подарунки повиймали тут же, в садку. Рабіко одержав новий бант на хвіст, шовковий, і об’їдки харчів, які Педріньйо брав у дорогу (цьому подарункові Рабіко особливо зрадів). Емілія одержала повний кухонний набір: маленьку плиту, каструльки, сковорідки і навіть качалку, щоб розкачувати тісто на пироги.

— А бабусі що ти привіз? — запитала Кирпа.

— Відгадай, коли ти така відгадниця!

— Я можу вгадати, що ти сам вибрав. А бабусин подарунок, напевно, вибирала тітка Антоніка…

Педріньйо знову здивувався: ця сестра, дарма що живе на селі, а розумніша за всіх міських дівчаток, слово честі!

— Так. Бабусин подарунок мати купувала. А ти мене навчиш відгадувати, гаразд, Кирпо?

Цієї миті на ганок вийшла донна Бента, і Педріньйо побіг до неї.

Незабаром усі вже зібралися в їдальні послухати міські новини. Тітонька Настасія принесла з собою полумисок з тістом, щоб не гаяти час, і ліпила пиріжки…

Того вечора лягли пізно. Педріньйо так багато повинен був розповісти про школу, про те, як там удома, про маму Антоніку, що лише об одинадцятій годині розійшлися по кімнатах. Зате і спали! Кирпі снилося місто, а Педріньйо снилися всі ті чудеса, про які йому встигла за день розказати Кирпа: Країна Прозорих Вод, Принц Срібна Рибка, донна Павучиха… Потім приснилась Емілія, яка не вгаваючи базікала, і Рабіко з новим шовковим бантом… А наприкінці приснилося, що він, Педріньйо, заснував у Будиночку Жовтого Дятла лицарський орден, ну, розумієте, як середньовічні лицарі, таке товариство, щоб усім чинити гуртом подвиги… На чолі, розуміється, він, Педріньйо. Решта — Кирпа, Емілія… А Рабіко прийняти? Коли Педріньйо вранці розповів Кирпі, їй так сподобалося, що відразу ж вирішили — їхня компанія так тепер і зватиметься: «Орден Жовтого Дятла».

— А Рабіко прийняти? — спитав Педріньйо.

— Прийняти, я гадаю. Він поступово виховається…

Їх було семеро. Авжеж, ми всі знаємо, що «сім» — число чарівне, воно повторюється в казках та в прислів’ях, — тільки їх і справді було семеро, і всі руденькі, з біленькими плямами. Коли мати водила їх на прогулянку, то всі семеро чвалали за нею статечно, один за одним — хро, хро, хро…

Дні минали, поросятка росли, а як виростали, то потрапляли…

— До школи, я знаю!

— До школи, та тільки до пічної…

— Ой, яка шкода!

Ну безперечно. Життя поросяти незавидне… Бавиться собі на лужку, веселе, кругле, мов кулька. Донна Бента подивиться і скаже:

— Настасіє, наша сусідка Додока сьогодні з нами обідатиме. Я гадаю, ось той підійде! — і вкаже на бідолаху.

Негритянка прийде з коритом:

— Паць-паць-паць!

Дурненькі подивляться, прибіжать — і нумо жвакати. Тут вона саме нахилиться і хап за ногу «ось того»…

Та ви гадаєте, всі семеро братів так і потрапили до печі?

Помиляєтесь: один залишився…

Ну, хто, ви думаєте?.. Ви вгадали. Рабіко! Він уцілів, бо вважався за Кирпиного друга, вона з ним бавилася, коли він був ще зовсім маленький.

— Ти не хвилюйся, «вона» тебе не займе, — сказала якось Кирпа своєму другові, розуміючи під «нею» тітоньку Настасію. І сказала один раз назавжди.

Відтоді Рабіко перестав звертати увагу на буркотливі погрози тітоньки Настасії: «Засмажу ось тебе, якщо будеш тут вештатися під ногами», — і гуляв по всьому садку із зухвалим виглядом. Він підходив навіть просто до дверей кухні і бабрався у покидьках під самим носом у тітоньки Настасії, наїдаючись всілякими смачними речами, аж навіть живіт у нього ставав круглий, як м’ячик, і тоді засинав на сонечку так солодко, як уміють засинати тільки свині — хро-о! Уві сні він здебільшого нічого не бачив, а коли-не-коли бачив Емілію в новому червоному платті.