Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

Емілія проковтнула пілюлю, потім ковтнула повітря — і сказала: «Ой, які гіркі ліпюлі ». І почала, почала, почала — цілісіньку годину не замовкала. У Кирпи аж у голові запаморочилося, і вона стала просити лікаря, чи не можна, будь ласка, дати Емілії інші пілюлі — мовчазні.

— Немає потреби, — відповів досвідчений лікар. — Вона кілька годин пробалакає, а потім видихається і буде така, як усі люди. Це в неї давній запас невитрачених слів, він вичерпається — і все буде гаразд.

Так і сталося. Емілія розмовляла три години тонень-ким-тоненьким голосом, а потім замовкла.

— Слава богу, — сказала Кирпа, — тепер можна поговорити по-людськи. Скажи, Еміліє, як ти себе почуваєш? Тобі що-небудь треба?

— Ковдру, напнути на голову.

— Хустку, Еміліє.

— Ко-в-дру.

— Хустку, дурненька!

— Ковдру! Я хочу напнути на голову ковдру, бо поки лікар Качка…

— Лікар Слимак, Еміліє!

— Лікар Ка-чка! Поки лікар Качатка мене лікував, мені стало долохно .

— Холодно! — востаннє поправила Кирпа, сунувши Емілію до кишені; напевне, язиком лялька ще не досить добре орудувала. Нічого, згодом він зміцніє.

Кирпу лякало інше: у ляльки, мабуть, була вперта і задиркувата вдача, про все вона думала по-своєму, і їй, видно, подобалося говорити дурниці. «А втім, — подумала Кирпа, — може, воно й на краще. У нас вже й так двоє розумних — бабуня й тітонька Настасія. А Емілія завжди скаже що-небудь новеньке, з нею не занудьгуєш».

А потім Принц познайомив Кирпу з найкращою крав-чихою в королівстві. Це була донна Павучиха. Вона вміла шити дуже гарні плаття, такі гарні, що аж очі вбирають. Вона сама і матерію ткала, і фасон видумувала.

— Донно Павучихо, — сказав Принц, — я хочу, щоб ви пошили нашій милій гості найкрасивіше плаття в світі. Я хочу зробити їй подарунок.

Сказав і поплив собі. Донна Павучиха взяла сантиметра і з допомогою шести маленьких павучат, дуже спритних, почала знімати мірку. Потім заходилася хутко-хутко ткати, і не збігло й кількох хвилин, як вона сказала — готово… Кирпа, що сиділа в кутку з Емілією на руках і терпляче ждала, підвелася:

— Можна подивитися?

— Ще ні,— мовила чудесна кравчиха.

Кирпа чемно сказала:

— Я бачила, знаєте, багато павуків у нас, в бабусиному будинку, але вони всі вміють тільки плести павутину, ніхто з них не годен навіть ситцю виткати на фартух…

— Таж у мене великий досвід, — пояснила донна Павучиха, — мені вже тисяча років, я найстаріша кравчиха на світі. Я багато дечого вмію. Я ж бо довго працювала в Країні Фей; між іншим, це я шила Кагляночці те плаття, в якому вона була на балі…

— Та що ви кажете. От чудасія! І Білосніжці теж ви шили?

— Авжеж. Саме тоді, як шила їй весільну сукню, зі мною скоїлось лихо: я впустила ножиці і відтяла собі ліву ногу. Правда, мене потім лікував лікар Слимак, він хороший лікар, нічого не скажеш, але все ж однієї ноги у мене не вистачає, тож тепер тільки сім.

— Лікар Слимак вилікував мою ляльку, — сказала Кирпа, — вона вже розмовляє. Еміліє, скажи що-небудь.

— Було б рохоше, — сказала Емілія, — щоб я також мала коток у животі: дуже зрунчо . А коли нитка кінчається, ви інший коток ковтаєте чи як?

— Нитка ніколи не кінчається, — поважно відповіла донна Павучиха.

Поки вони так розмовляли, кравчиха все шила та шила, обернувшись до Кирпи плечима, але плаття не показувала.

— Готове до першої примірки, — сказала вона нарешті,— можете надягати.

Ох! Що це було за плаття! У Кирпи запаморочилася голова, і ій навіть довелося сісти, щоб не впасти.

Це плаття не скидалося на жодне з тих, які малюють в модних журналах. З чого його зроблено? З шовку? Та й ні, зовсім не з шовку. Воно зроблене з морської хвилі! Якого кольору? Кольору морської хвилі і всіх барвистих рибок, що тільки водяться в морі. Замість звичайного оздоблення — мережива, прошивок, стрічок, плісе чи бісеру — воно було прикрашено живими рибками. Та й не кількома рисками — ні, тут були рибки всіх кольорів: червоні, сині, золоті, мінливі; тонкі, наче струна, і круглі, мов кулька, з гострими хвостами, з очима, схожими на самоцвіти, з довгими рухливими вусиками — геть усі!.. Аж тільки зараз Кирпа побачила, які безмежно різноманітні кольором і формою жителі моря! Декотрі здавалися живими оздобами із самоцвітів — оздобами, на які чудесний ювелір не пошкодував найдорожчих діамантів, опалів, рубінів, смарагдів, перлів і турмалінів зі своєї скарбниці. І ці рибки-оздоби не були припасовані до плаття, як це робиться у нас на землі. Ні, вони були живі й веселі і плавали в цьому платті кольору морської хвилі, неначе в морі. Тому плаття раз у раз мінилось і ставало дедалі красивішим… Воно світилось, іскрилося, променіло, вигравало, бо рибки плавали одна за одною, одна над одною, навстріч одна одній, описуючи химерні кола посеред водоростей, що мірно колихалися. Водорості хиталися, заплітаючи і розплітаючи свої зелені коси, а рибки грались, пропливаючи крізь них, ні разу не зачепивши навіть краєчком хвоста колихливі нитки. І все це тріпотіло, танцювало, спливало, набігало, вислизало, зникало і закипало — без кінця, без кінця…