Ліман Баум - Чарівник Країни Оз

Він завів мандрівників до своєї маленької вартівні, знову дістав із великої скрині й надів їм усім на очі окуляри і, відчинивши внутрішню браму, вивів їх на вулицю Смарагдового Міста. Дорогою Вартовий повідомляв усім стрічним, що Лихої Відьми Заходу більше не існує, що її розтопила Дороті. Перехожі обступали дівчинку та її супутників, приєднувалися до них, і до дверей палацу великого Оза вони підходили вже в супроводі великого натовпу.

Зеленобородий солдат, що стояв на варті перед дверима, негайно пропустив мандрівників досередини, а там їх зустріла знайома зелена дівчина, яка зразу ж припровадила кожного до кімнати, в якій він жив раніше.

— Поки великий Оз покличе вас до себе, — сказала вона, — перепочиньте з дороги.

Солдат тим часом передав Озові рапорт про те, що Дороті та її супутники прибули назад, знищивши Лиху Відьму Заходу, але великий чарівник залишив цей рапорт без відповіді. Даремно мандрівники сподівалися, що Оз негайно запросить їх до себе. Він не покликав ні того дня, ні другого, ні третього, ні четвертого… Спочатку друзі нетерпеливилися, не знаходили собі місця, та зрештою почали обурюватись: чому Оз виявляє до них таку зневагу? Адже він послав їх у Край Заходу, знаючи, що там на них чигає смертельна небезпека. Отож на п’ятий день Страшило попросив зелену дівчину переказати Озові таке: якщо, мовляв, він не прийме їх негайно, вони покличуть крилатих мавп і з їхньою допомогою примусять його, великого чарівника, виконати свою обіцянку. Ця погроза так налякала Оза, що він зразу передав: «Чекаю на вас завтра в тронній залі о четвертій хвилині на десяту годину ранку». Великий чарівник одного разу вже зустрічався з крилатими мавпами у Краю Заходу, і, очевидно, зустрічатися з ними вдруге йому зовсім не хотілося.

Цілу ніч ніхто з мандрівників не спав. Кожен думав про завтрашнє побачення з Озом. Дороті задрімала лише на кілька хвилин, і їй приснилося, що вона вернулась до Канзасу й тітонька Ем зустрічає її з розкритими обіймами.

Наступного ранку рівно о дев’ятій годині зеле-нобородий солдат зібрав їх і повів до тронної зали великого Оза.

Кожен сподівався побачити чарівника таким, яким бачив його минулого разу. Але на превеликий їхній подив зала була порожня. І, налякані цим ще більше, ніж дивовижними перевтіленнями Оза, друзі боязко збилися докупи коло дверей.

Аж ось звідкілясь згори пролунав урочистий голос:

— Я Оз, великий і грізний. Що привело вас до мене?

Мандрівники розгублено обвели очима залу, але так нікого й не побачили. І тоді Дороті спитала:

— Де ви?

— Я скрізь, — відповів голос. — Але прості смертні не можуть бачити мене — для них я невидимий. Зараз я сяду на свій трон, і вам легше буде звертатися до мене.

І справді, голос начебто звучав тепер із трону. Мандрівники підійшли ближче, вишикувалися в рядок, і Дороті сказала:

— О великий Озе! Ми прийшли по те, що ви обіцяли нам.

— А що я вам обіцяв?

— Ви обіцяли, як тільки Лиху Відьму буде знищено, вернути мене до Канзасу, — нагадала дівчинка.

— А мені обіцяли дати мозок, — сказав Страшило.

— А мені — серце, — додав Бляшаний Лісоруб.

— А мені — сміливість, — завершив лякливий Лев.

— Скажіть, а Лиху Відьму справді знищено? — пролунав голос, і Дороті здалося, що він трішечки тремтить.

— Так, справді, — відповіла вона. — Я вихлюпнула на неї відро води, й вона розтанула в мене на очах — тільки калюжа лишилася!

— Ти ба, — здивувався голос. — Як просто і швидко! Що ж, гаразд, приходьте до мене завтра, я мушу все це обміркувати.

— Ви мали задосить часу, щоб усе це обміркувати, — сердито промовив Бляшаний Лісоруб.

— І далі чекати — нема дурних, — докинув Страшило.

— Ви ж пообіцяли — то виконуйте, будь ласка! — вигукнула Дороті.

А Лев вирішив, що чарівника не завадить настрахати, і ревнув так голосно й люто, що нажаханий То-то метнувся від нього вбік, налетів на ширму, яка стояла в кутку, й повалив її. Коли ширма впала на підлогу, всі подивилися туди і здивувались так, як ще, мабуть, зроду не дивувалися. В кутку, що досі був затулений ширмою, стояв лисий чоловічок із зморшкуватим обличчям, витріщаючись на них не менш здивовано, ніж вони на нього. Першим опам’ятався Бляшаний Лісоруб.

— Ти хто такий? — вигукнув він і, піднісши сокиру, кинувся до чоловічка.

— Я Оз, великий і грізний, — тремтячим голосом відповів той. — Тільки не бийте мене, благаю вас, я зроблю все-все, що ви скажете!

Наші мандрівники розгублено й розчаровано втупилися в нього.