Елвін Брукс Вайт - Стюарт Маля – хлопчик-мишеня

Коли настав час другого сніданку (про перший усі геть забули), осиротіла родина сіла підкріпитися тушкованою бараниною, але сумний то був підобідок, бо кожен намагався не дивитися на порожнє малесеньке крісельце, в якому зазвичай сидів Стюарт — якраз поруч склянки з водою пані Маляти. Їхнє горе було таке велике, що ніхто не міг і шматочка ковтнути. Тільки Джордж поколупав трохи десерту. Коли з підобідком покінчили, пані Маля знову залилася слізьми, а тоді бовкнула:

— Мабуть, він таки загинув!

— Не мели дурниць! — сердито буркнув пан Маля.

— Якщо ж він загинув, — заговорив і Джордж, — то нам слід поспускати жалюзі у всьому будинку!

І вже й помчав до вікон. Мить — і він спустив перше жалюзі.

— Джордже! — заволав у відчаї пан Маля. — Якщо ти зараз же не перестанеш клеїти дурня, мені доведеться тебе покарати. У нас і так сьогодні тяжкий день, а тут іще й ти зі своєю дурістю!

Але Джордж уже вдерся до світлиці й почав її затемнювати — аби таким чином виявити пошану загиблому. Він сіпнув за мотузку — і з жалюзі вивалився Стюарт: плюх на підвіконня!

— Ой, свят-свят! — вигукнув Джордж. — Глянь, мамо, хто тут знайшовся!

— Та вже давно пора була кому-небудь опустити це жалюзі, — з гіркотою мовив хлопчик-миш. — Що тут іще можна сказати?

Він був такий знесилений і голодний.

Пані Маля неймовірно зраділа, уздрівши любого синочка, та й знову в сльози. А ще, звісно, всій родині кортіло негайно дізнатись, як воно все сталося.

— Просто нещасливий випадок, із ким не буває? — відказав Стюарт. — Питаєте, чому мої капелюх і ціпок опинилися біля тієї мишачої нірки? Самі зробіть свої висновки, які хочте.

Одного чудового ранку, коли дув західний вітер, Стюарт надягнув свого матроського костюмчика та матроську безкозирку, зняв із полички зорову трубку й подався на прогулянку. Його переповнювали радість життя і страх перед собаками. Розгойданою ходою почимчикував хлопчик-миш по П'ятій авеню, сторожко роззираючись на всі боки.

І що ж він робив, коли, бува, угледить у свою зорову трубку пса? А миттю шасне до найближчого швейцара, видряпається по його штанях нагору та й сховається у складках швейцарської уніформи. Але одного разу, коли вискочила собака, а жодного швейцара не виявилося поруч, довелося Стюартові залізти до викинутої вчорашньої газети, аж у другий розділ, і там полежати нишком, поки минула та собача небезпека.

На розі П'ятої авеню кілька людей чекали на автобус до престижної частини міста, і Стюарт приєднався до гурту. Ніхто його не помітив, бо й хто б помітив таку маленьку особу?

«Мені бракує зросту, щоб мене помічали, — подумав Стюарт, — але щоб захотіти поїхати на Сімдесят другу вулицю, мені мого зросту цілком вистачає!»

Коли завиднів автобус, люди замахали водієві своїми ціпками й портфелями, ну а Стюарт помахав своєю зоровою трубкою. А потім, добре тямивши, що автобусова сходинка занадто висока для нього — не доскочити, — учепився в холошу штанів якогось пана, тож його легко підняли й занесли до салону, і ніхто нічого не помітив, і нікому не було жодного клопоту.

Скільки Стюарт катався по автобусах, він ніколи не сплачував за проїзд, бо йому, з його куценьким зростом, годі було піднести звичайну десятицентову монету. Разок, ніде правди діти, таки спробував прихопити десятицентовика, але мусив котити його, мов колесо, одначе монета утекла від нього, коли покотилася з пагорба у долину, і її — хап! — присвоїла якась беззуба бабусенція. Після такої прикрої невдачі Стюарт мусив задовольнятися тими крихітними монетками, які тато вирізував для нього з фольги. То були гарненькі грошики, хоча ви б навряд чи їх розгледіли неозброєним оком, тобто без окулярів.

Коли підійшов кондуктор узяти плату за проїзд, Стюарт попорпався у своєму гаманці й видобув монетку — не більшу за око якого-небудь цвіркуна.

— І що ж це ти мені подаєш? — запитав кондуктор.

— Це такий у мене десятицентовик, — пояснив Стюарт.

— Та невже? — здивувався чолов'яга. — Якщо я прийму таку валюту моє автобусне начальство нізащо мене не зрозуміє. Втім, і сам ти не більший за справжнього десятицентовика!