Елвін Брукс Вайт - Стюарт Маля – хлопчик-мишеня

— А як на мене, то це пташеня коноплянки, — заявив пан Маля.

Так і не дійшовши порозуміння у визначенні, що ж то за пташка, вони все-таки знайшли для неї місце — вазон папороті у світлиці, дали їсти-пити. Небавом пташина почулася значно краще, то й подалася, підстрибом, обстежувати будинок, вивчаючи все дуже уважно й зацікавлено. За півгодини добулася й до Стюартової кімнатчини, де хворе хлоп'я-мишеня відлежувалося в ліжечку.

— Привіт! — обізвався Стюарт до пернатої гості. — Ти хто? І звідкіля сюди прибилася?

— Мене звати Марґало, — відрекомендувалася пташечка тихим співучим голоском. — Яз полів, де колись колосилися високі пшениці, з пасовиськ, порослих папороттю, будяччям. А ще я з долин пахучої таволги, і я люблю свистіти.

Стюарт аж підскочив у ліжку.

— Прокажи все це знову! — попрохав він.

— Не можу, — відказала Марґало. — У мене горлечко болить.

— І в мене теж! — повідомив Стюарт. — Маю бронхіт. Ти краще не підходь до мене близько, а то й ти його підхопиш.

— Я постою тут, біля дверей, — сказала пташина.

— Можеш пополоскати горло моїм полосканням, якщо хочеш, — запропонував мишоподібний хлопчик. — А ще ось тут є краплі для носа і повно паперових хустинок.

— Красно дякую, ви такий добрий! — сказала пташечка.

— А температуру тобі поміряли? — допитувався Стюарт, уже перейнявшись щирою турботою за здоров'я нового друга.

— Ні, не міряли, — відказала Марґало, — але навряд чи в цьому є потреба.

— Ну, то краще поміряти, для більшої певності, — наполягав Стюарт, — бо я аж ніяк не хотів би, щоб тебе спіткало якесь лихо. На, тримай!

І штовхнув градусника, що поковзом, по підлозі, опинився біля гості. Марґало взяла тонший кінчик приладу собі в дзьоб, під язик, і так вони зі Стюартом посиділи три хвилини в тиші. Тоді пташина вийняла градусника з дзьоба й пильно в нього втупилася, обережно туди-сюди крутячи.

— Нормальна! — оголосила нарешті.

Від радості в грудях у Стюарта аж серденько тьохнуло. Йому здавалося, що за все своє життя він іще не бачив створіння, яке було б гарніше за цю крихітну пташинку. Він уже любив її!

— Сподіваюся, — мовив він, — мої батьки змостили для тебе гарне кубельце, щоб ти мала де спати?

— О так, — відповіла Марґало. — Я спатиму у вазоні бостонської папороті на книжковій полиці у великій кімнаті. Це миле місце, як для міського будинку. А зараз, якщо ти вибачиш мені, піду я, либонь, спати — бачу, вже сутеніє надворі. Я завжди лягаю спати, коли заходить сонце. На добраніч, пане!

— Будь ласкава, не називай мене «паном»! — вигукнув Стюарт. — Клич мене Стюартом.

— Дуже добре, — погодилася пташечка. — На добраніч, Стюарте!

І легкими скоками: скік-скік, скік-скік! — пострибала геть.

— Доброї ночі, Марґало! — гукнув навздогін їй Стюарт. — Побачимося вранці!

Хлопчик-миш знову пірнув під ковдру.

— Яка ж вона гарненька пташечка! — прошепотів він, ніжно зітхаючи.

Коли перегодом до Стюарта завітала матуся, щоб гарненько вкутати крихітного синочка на ніч та помолитися разом із ним, той запитав її:

— Мамо, а як ти гадаєш: чи безпечно буде тій пташечці ночувати внизу у світлиці?

— Цілком безпечно, мій любий, — запевнила пані Маля.

— А як щодо того котяри Сніжка? — не заспокоювався Стюарт.

— Сніжок не зачепить пташечки, — сказала матуся. — Спи собі спокійно й викинь з голови усі ці тривоги!

Пані Маля відчинила кватирку й вимкнула світло.

Стюарт заплющив очі й полежав трохи поночі. Але щось йому наче муляло під боки — ніяк не спалося. Він крутився-вертівся, і так, і сяк, поки геть пожмакалося простирадло. Малий тільки й думав, що про ту пташечку, яка спала внизу, у вазоні бостонської папороті. А ще він думав про кота Сніжка та як палають поночі Сніжкові очі. Зрештою це стало нестерпно, й він підвівся, увімкнув світло. «Щось у моїй душі наче нашіптує: „Не довіряй котові!“ — промимрив він собі під ніс. — Як тут заснути, коли я знаю, що Марґало в небезпеці?!»

Відкинувши ковдри, Стюарт виліз зі свого ліжечка. Накинув на себе халатика, всунув ноги в капці. Узявши ліхтарика, а ще прихопивши лука й стрілу, він навшпиньках вийшов у коридор. Усі вже спали, скрізь у домі було темно. Стюарт навпомацки дійшов до східців, обережно, безшелесно, поволеньки спустився до світлиці, горло йому боліло, трохи паморочилася голова.

— Хоч я й хворий, — прошепотів він сам собі, — але мушу це зробити!