Всеволод Нестайко - Чарівні окуляри

– По-моєму, у них там, у підвалі, «явка» – «малина»…

– А як ти їх затримаєш?

– Ну, самі, звичайно, не затримаємо. Але якщо впевнитися, що там злодії, можна простежити і тоді викликати міліцію, спецназ абощо.

Я зітхнув:

– По-моєму, ти щось таке придумав, що купи не держиться. Нас же ті злодії як сліпих цуценят половлять і…

– Як ти боїшся, я сам піду! – перебив мене Ромка.

– Нічого я не боюсь, але…

– Якщо зі злодіями не боротися, вони розкрадуть усе на світі. І взагалі…

– Боротися зі злодіями мусить міліція і спецназ, я не шмаркаті пацани. Це колись були у моді діти-герої, під час війни. А тепер діти повинні вчитися.

– А ну тебе! Говориш, як класна керівничка Галина Михайлівна. Не хочеш, то я сам, без тебе піду!.. Не можу я далі спокійно жити після того суду!

– От який ти! У гарячому купаний, як каже мій дід Грицько. То коли й куди ти хочеш, щоб ми пішли?

– Наче ти сам не знаєш? У той темний підвал, куди нас двірничка-чарівничка завела була.

– Ну, ходімо, спробуємо!.. Хоча я певен, що ніяких злодіїв там нема.

– А я певен, що є. Це ж я чув їхні голоси, а не ти.

І ми пішли. На цей раз ми досить легко знайшли той двір, де жила незвичайна артистка Маргарита Степанівна, яка (ми були впевнені в цьому) прекрасно зіграла роль двірнички-чарівнички Ядвіги Станіславівни (скорочено Яги), що ми її так і не впізнали… Двері у підвал були відчинені, і ми, обережно ступаючи, спустилися сходами вниз. Було моторошно, і Ромка стишив голос:

– Якщо зустрінемо двірничку, скажемо, що загубили тоді у підвалі авторучку абощо…

– Знову ти на брехню штовхаєш! – обурено прошепотів я. – Скажемо правду! Таким чарівничкам брехати небезпечно.

– Ну, добре-добре! Не кип’ятись! – примирливо прошепотів Ромка.

У підвалі було майже зовсім темно – лише в кінці коридору тьмяно світилася запилюжена лампочка. Але Ромка передбачливо захопив ліхтарик.

– Я голоси чув із сусідньої кімнати! Звідси! – сказав він, присвічуючи двері. Ромка обережно прочинив їх – вони були незамкнені. То була навіть не кімната, а невеличка комірчина, захаращена різним мотлохом – старими картонними ящиками, драними мішками тощо. Ромка зачепив коліном один з ящиків, ящик упав, і в другому ящику під мішком ми побачили новенький шкіряний портфель-дипломат…

– Ой! Що це?! – простягнув до нього руку Ромка.

– Не чіпай! – прошепотів я. Але Ромка вже схопив дипломат, відчинив і… раптом з дипломата посипалися на підлогу… долари!.. Ми заціпеніли. Тільки в американських бойовиках ми бачили стільки грошей.

– Ой! Їжачку!.. Да-давай візьмемо хоч по одненькій зелененькій сотні!

– Та ти що?! – вигукнув я, забувши, що ми говорили пошепки.

– Це… це ж крадені, не державні!

– От-от! – я знову перейшов на шепіт. – Якщо зараз з’являться злодії, во-вони нас повбивають!.. І взагалі…

Збираючи похапцем з підлоги долари, Ромка мало не плакав:

– Ех, Їжачку! Такої нагоди не буде вже ніколи в житті!

Я тільки мовчки махав рукою. Ледве ми встигли засунути все, що розсипалося, у дипломат, як раптом у комірчині спалахнуло світло. Ми рвучко обернулися – у дверях стояла тітонька-міліціонер з лейтенантськими погонами.

– Ну, здрастуйте, панове Циган і Свист! – весело сказала вона.

Ми з Ромкою тільки роти роззявили.

– Який Ци-циган? – белькотнув Ромка. – Який Свист?!

– Ну, не треба! Не треба! А то ще й справді подумаю, що це не ви! – Тітонька-лейтенант витягла з кишені маленький магнітофон, увімкнула, і враз ми почули свої голоси.

– Слухай, Свисте, бакси заберемо завтра! – говорив Ромка.

– А чому завтра? – спитав я.

– Ти ж бачив, що за нами хвіст! Це, певно, хтось із «братків». Хочуть перехопити здобич, а нас «замочити».

– Ну, Цигане, ти підозріливий!

– А в тебе. Свисте, вітер у голові! Береженого Бог береже!

– Пізнаєте? – усміхнулась тітонька-лейтенант. – Ваші голоси?

– С-схожі… – розгублено глянув на мене Ромка.

– Але то не ми! Не ми! – тоненько писнув я.

– І на доларах нема ваших відбитків пальців? – вже без усмішки, суворо спитала міліціонерша.

Ми з Ромкою перезирнулися й похололи. Боже! Що ми наробили?!

– М-ми випадково відкрили, і во-вони розсипалися… – пробелькотів Ромка.

– А що ви взагалі тут робите? Чого прийшли сюди?

– Ми хо-хотіли злодіїв спіймати… – Ромка не наважився збрехати. Тітонька засміялася:

– Такого ще у моїй практиці не було – щоб злодії ловили злодіїв!

– Та ми не злодії! – вигукнув я. – Ми чесні хлопці! От спитайте хоч в артистки Маргарити Степанівни, хоч у двірнички Ядвіги Станіславівни!