Всеволод Нестайко - Чарівні окуляри

– Маргарито Степанівно, ну це ж ви! – вигукнув Ромка.

– Ви ж і тоді співали! – підхопив я. – Ви дуже переконливо зіграли роль Ядвіги Станіславівни.

– Ох, не дратуйте мене! – розсердилася Ядвіга Станіславівна. – Ніяка я не артистка! І не подякувати ви прийшли за шоколадки, а по чарівні окуляри прийшли!.. Як скажете правду, може, я вам допоможу.

Ми з Ромкою знову перезирнулися, – може, й справді, у цьому дворі живе не одна, а дві чарівниці…

– Ну… ну, правда, – зітхнув Ромка.

– А як ви можете нам допомогти? – спитав я.

– Чарівні окуляри подарую! Кожному!

У мене аж дух перехопило:

– Серйозно?!

– Я ж сказала – чарівничка я! Ходімте!

– Куди? – прохопився Ромка.

– Не закудикуй!

І двірничка-чарівничка повела нас у підвал, трохи схожий на підвал нашого будинку. Тільки там не було комірчин для мешканців. Вона завела нас у якусь невелику кімнату, зовсім порожню – тільки в кутку стояли відро і швабра. Двірничка нахилилася, дістала з відра дві пари окулярів і простягнула нам:

– Будь ласка!

– А чого вони темні? – здивовано спитав Ромка.

– А хто сказав, що чарівні окуляри мусять бути світлими? – здвигнула плечима Ядвіга Станіславівна.

– Ну… раніше ж були світлими, – сказав я.

– То було раніше, а це тепер!.. Або беріть, або йдіть звідси! – сердито мовила двірничка.

Ми взяли окуляри і надягли. І враз перед очима стало темно, як у горобину ніч.

– Їжачку! Ти щось бачиш? – спитав Ромка.

– Нічогісінько! А ти? – спитав я.

– І я! Абсолютно! – сказав Ромка.

– Ото, щоб не були такими розумними! – почувся голос Ядвіги Станіславівни. – Посидьте у темряві й подумайте над своєю поведінкою! Гуд бай! Ха-ха-ха!

Сміх двірнички-чарівнички почав віддалятися і вщух – видно, вона пішла з підвалу.

Я спробував зняти чорні окуляри, але вони наче приросли до перенісся й до вух.

– Ой, Їжачку! Я не можу зняти окуляри! – вигукнув Ромка.

– І я! – сказав я. – Давай навпомацки вибиратися з підвалу!

– Давай! – сказав Ромка. І через якусь хвилину мовив:

– Слухай, я не можу намацати дверей!

– І я!

– Давай мацати стіни – я ліворуч, ти праворуч! – сказав Ромка.

Ми розійшлися, мацаючи стіни. І незабаром зіштовхнулися…

– Тю! – сказав я. – Де ж двері?! Дверей нема! Куди зони поділися?!

– Цить! – раптом тихо сказав Ромка. – Я чую за стіною якісь голоси!

Я затамував подих і прислухався. Але не почув нічого – якесь нерозбірливе харамаркання.

– Ти щось чуєш? – пошепки спитав я Ромку.

– Ага!.. Це якісь злодії! Вони кажуть, що збираються «замочити» щасливчика, що зірвав джек-пот у суперлото! І одібрати гроші! – гарячково зашепотів Ромка. – Ой! Вони почули наші голоси і наміряються йти сюди!

У мене похололо в животі.

– Не бійся! Дверей же нема. Як вони зайдуть? – намагався заспокоїти мене Ромка. Я зітхнув:

– Ех, Ромко! Даремно ти зазіхнув на чарівні окуляри, захотів їх приватизувати!.. От нас двірничка-чарівничка й покарала!..

– Я вже й сам про це подумав! – теж зітхнув Ромка. – Якби я знав! Каюсь!

І тільки Ромка сказав оте «каюсь!», як все закрутилося, закрутилося, закрутилося і ми опинилися у скверику, звідки почали пошуки Маргарити Степанівни. Ніяких темних окулярів на нас не було.

– Ху-у! Слава Богу! – полегшено зітхнув Ромка. – Ну й пригода!

Ми вирішили більше не спокушати долю і не робити спроб заволодіти чарівними окулярами.

Але доля сама вирішила продовжити наші контакти з чарівними окулярами. Та про це в наступній, п’ятій, пригоді.

У нашому класі з’явився новачок – Рудик Руденко. Важко було знайти когось, чиє ім’я і прізвище так би його характеризували. Рудик Руденко був рудий, як жар, ще рудіший за мене, бо такого веснянкуватого я ще ніколи не бачив. І обличчя, і шия, і руки – все було у рудому ластовинні.

Ромка як побачив Рудика – аж присів від захвату. До того ж Рудик був ще й в окулярах. І це робило його ще кумеднішим.