Всеволод Нестайко - Чарівні окуляри

– Пробач, Васю, мушу йти на арену, – сказав Руденко.

– А ви що – працюєте в цирку? – здивовано спитав я.

– Авжеж! Я – клоун-фокусник Рудольфо! – сказав він, скинув піджак, під яким виявився барвистий клоунський одяг, перескочив через бар’єр на арену і змахнув руками, вітаючи публіку. Всі зааплодували.

Гучним цирковим голосом Рудольфе виголосив:

Музика заграла марш. І враз згори, з-під темного купола цирку, на освітлену арену опустилася величезна клітка, в якій в одному кутку сидів здоровенницький лев з яскраво-рудою гривою, а в другому кутку навпочіпки зіщулився мій нещасний, переляканий Ромка. Лев сердито гарчав, позираючи на Ромку, і гатив хвостом по підлозі клітки. Мені навіть здалося, що я чую, як цокотять у Ромки з переляку зуби…

– То що будемо робити, Левко Африкановичу?! – звернувся до лева Рудольфо.

Наче відповідаючи, лев тричі прогарчав.

– Ага! Ясно! Левко Африканович каже, що цього брюнета треба зробити лисим. Що ж – справедливо!.. Айн! Цвай! Драй!.. – Рудольфо змахнув паличкою, яка невідомо як з’явилася в його руках, і чорне волосся зникло з Ромчиної голови. Ромка став лисий, як коліно. Мій друг схопився обома руками за лису голову і кумедно роззявив рота… Публіка зареготала І заплескала в долоні. Ромка скривився і… заплакав.

– Не плач, голубе! – співчутливо сказав Рудольфе. – Авжеж, лисим бути погано. Ми тобі зараз повернемо волосся!.. Айн! Цвай! Драй!..

Рудольфо знову змахнув паличкою, і з лисої Ромчиної голови почало рости волосся… Але не чорне, а… яскраво-руде!.. Воно росло дуже швидко, і незабаром на Ромчині плечі вже спадала густа яскраво-руда лев’яча грива… Публіка знову засміялася і зааплодувала.

– Не треба! Не треба!.. Я… я більше не буду!.. – відчайдушно закричав Ромка.

Я не міг далі дивитися на Ромчині страждання і вигукнув:

– Припиніть! Припиніть! Він же кається! Він більше не буде!

– Ну що ж, – сказав Рудольфо. – На перший раз прощаємо! Але попереджаємо – як буде він дражнитися, все може повторитися!.. Айн! Цвай! Драй!

Рудольфо змахнув паличкою, все закрутилося, закрутилося і… ми з Ромкою знову опинилися в класі біля парти, де сидів новачок. Ми були без окулярів. Ромка обома руками тримався за свою чорну чуприну, все ще не вірячи, що в нього вже нема лев’ячої гриви.

– Ху-у! – важко перевів він подих. – Ну й приго-о-да!

– Ото не треба було дражнитися! Я ж тебе попереджав! – сказав я.

– Де ж хоч той новачок? Я вибачусь перед ним.

Ми кинулись шукати Рудика. Але його ніде не було.

– Слухай, – спитав Ромка в Ритки Скрипаль. – Ти не бачила новачка, Рудика Руденка?

Ритка здивовано глянула на нас:

– Якого новачка?! Ніякого новачка в нас у класі нема!..

Ми з Ромкою перезирнулися.

– Та… та то я пожартував! – сказав Ромка.

– Дурні у вас жарти! – пхикнула Ритка і повернулася до нас спиною.

Надзвичайна все-таки штука – ті чарівні окуляри!..

Після отого суду у рудоградському цирку Ромка, звичайно, дуже переживав. Він же був лідер, а лідери, як ви знаєте, дуже горді й самолюбні. І хоч бачив той суд лише один я, а про наші пригоди з чарівними окулярами ніхто у класі не знав, Ромка тої ганьби не міг забути. Він мусив щось придумати, щоб реабілітуватися переді мною.

І от одного разу він сказав:

– Слухай, Їжа… – він затнувся, – ой, пробач, Ва… Васю!

– Та називай мене Їжачком, чого там, – махнув я рукою. – Ти ж звик. Я не ображаюсь.

– Так-от… Слухай, Їжачку, після отого суду в лев’ячій клітці я місця собі не знаходжу! Ходжу як обпльований!

– Розумію… – зітхнув я. – Але ж ти сам винен. Я ж тебе попереджав. Можу тільки поспівчувати…

– Мені від твого співчуття не легше… Я б хотів зробити щось таке… таке…

– Що?

– Щось таке… щось таке… незвичайне! Типу геройського…

– З вогню, з води витягти когось, чи що?

– Та! – махнув рукою Ромка. – Поки тої пожежі, того утопленика дочекаєшся!.. Злочинця хочу затримати!

– О! А де ж ти його візьмеш – злочин ця?! – здивувався я.

– А пам’ятаєш, як ми у тому підвалі були, за стіною балакали якісь, що хочуть «замочити» щасливчика, котрий джек-пот зірвав у суперлото?

– Ну?