Всеволод Нестайко: Чарівні окуляри

Хто ж тоді був у підвалі?

Дивина та й годі!

– Слухай, їжачку, – сказав якось Ромка. – Ми з тобою двоє дурнів! Йолопи ми з тобою!

– Чого це?! – пхикнув я. – Я себе дурнем не вважаю. І йолопом теж. І тебе не вважаю.

– А я вважаю! І себе, і тебе!

– На якій це підставі? – поцікавився я.

– На тій підставі, що тричі вже скористалися з чарівних окулярів і жодного разу не спробували затримати їх у себе!

– А як ми могли це зробити, коли вони весь час зникають?

– Ну, хоча б попросити! У того ж таки Діда Мороза! Або у тієї артистки Маргарити Степанівни! Вона ж добра. Шоколадки нам дала…

– Ну, ми ж їх шукали після того, але не знайшли, – зітхнув я.

– Погано шукали!.. Ти уявляєш, які можливості в нас були б, якби ми мали чарівні окуляри!

– Які?

Ромка глянув на мене, як на хворого:

– Чи ти придурюєшся, чи справді лопух?… Чарівні окуляри ж все-таки!.. Все бачать!.. Ми ж можемо у суперлото такий джек-пот зірвати! Мільйон, а то й більше!

– Ну, це ж… це ж нечесно!

– Та ну тебе! Мораліст знайшовся! Папа Римський!.. – Ромка почухав потилицю. – А… а скарб шукати – це ж чесно.

– Ну… чесно, – змушений був погодитись я.

– А ще… ми могли б злодіїв ловити. Це вже суперчесно!

– Але як же дістати ті окуляри?

– Попросити гарненько! Попросити! Кажу ж, вона добра, та артистка!

– Ну, де ж її шукати?! Де?! Ми ж майже всі подвір’я у районі обійшли!

– Сам же кажеш «майже»! А треба обійти всі-всі подвір’я! Заради чарівних окулярів я на все готовий!

Треба віддати Ромці належне – хлопець він упертий, настирливий. І самолюбний. Відступати не любить. Що й казати – справжній лідер…

І ми пішли на пошуки.

– Ти, головне, не гарячкуй! Не поспішай! – говорив Ромка кожного разу, коли ми виходили з чергового подвір’я, не знайшовши того, що шукали.

– А я й не гарячкую! – казав я, все менше вірячи, що ми знайдемо Маргариту Степанівну. Ми вже обійшли дванадцять подвір’їв і зайшли у тринадцяте.

– Ой, Їжачку, оно ті двері візерунчасті! – раптом вигукнув Ромка. І справді, у тринадцятому подвір’ї ми натрапили на знайомі візерунчасті двері Маргарити Степанівни.

– Дзвони! – сказав Ромка.

– А чого я?!

– Бо ти їй більше сподобався. І руку вона тобі, а не мені на плече поклала, як ми її додому вели. І чарівні окуляри тобі, а не мені на ніс потрапили. Дзвони!

Я натиснув на кнопку дзвоника. Та всередині не задзвонило. Я ще раз натиснув, з усієї сили – ні звуку…

– Давай стукай! Мабуть, дзвоник не працює, – сказав Ромка.

Я постукав. Спершу обережно, потім дужче. Ромка теж забарабанив у двері.

І раптом позад нас почулося:

– А чого це ви двері ламаєте?!

Ми рвучко обернулися.

Позад нас з мітлою в руках стояла тітонька (певно, двірничка) – у нейлоновій синій куртці, у картатій хустці й у темних сонцезахисних окулярах.

– Що вам тут треба?! – суворо спитала тітонька.

– А… а ми до Маргарити Степанівни… – розгублено пробелькотів Ромка.

– До якої ще Маргарити Степанівни? – так само суворо спитала двірничка.

– До… до артистки! – тоненьким, не своїм голосом пискнув я.

– Пенсіонерки! Що у Театрі юного глядача працювала! – вже бадьоріше докинув Ромка.

– А-а… До артистки… Що за квартиру не платить… Заборгувала Бог зна скільки! За електрику, за гарячу воду вперто не платить!.. Нема її. Ховається десь. Нікому не відчиняє. Я їй візовки ніяк не вручу. А нащо вона вам? Ви що – її родичі?

Ми з Ромкою перезирнулнся.

– Н-ні… Н-не родичі! – сказав Ромка.

– Ми… ми її колишні глядачі, – промим рив я.

– Тільки не брешіть!.. Її колишні глядачі давно повиростали!.. Хто бізнесменом став, хто депутатом… а хто й злодієм – у тюрмі сидить. Що вам від неї треба, панове?

Оте «панове» мене насторожило. «Ой, здається, це вона – Маргарита Степанівна! П’єсу грає!» – майнула думка. Я глянув на Ромку – по-моєму, він теж про це подумав.

– Ми… хотіли подякувати за шоколадки, – сказав Ромка.

– Неправда! Неправда! – вигукнула двірничка. – Ану подивіться мені в очі!

– Так… так у вас же ж темні окуляри! – сказав Ромка.

– О! Вас цікавлять окуляри! – вигукнула двірничка. Ми з Ромкою перезирнулися, – авжеж, схоже, що це вона.

– Маргарито Степанівно, це ж ви?! – спитав Ромка, пильно вдивляючись у неї.

І раптом двірничка войовничо змахнула мітлою і заспівала: