Всеволод Нестайко - Чарівні окуляри

– О! А це що?! – вигукнув Ромка.

– Не що, а хто! Кость Костьович. Мій помічник.

– А нащо він? – спитав Ромка.

– Художники повинні досконало знати анатомію. Костя Костьовича подарував мені професор, портрет якого я малював.

– А вам не страшно на нього дивитися, особливо вночі? – не вгавав Ромка.

– Та ні. Ми з ним дружимо. Я часто з ним розмовляю під настрій.

В іншому кутку майстерні стояла біла гіпсова скульптура оголеної жінки без рук.

– А це що за тьотя? – спитав Ромка.

– Не тьотя, голубе, а Венера Мілоська, еталон жіночої вроди.

– Еталон, а без рук! – гигикнув Ромка.

– Ну, давай з тебе, з балакучого, й почнемо. Піднімайся на подіум і сідай на стілець!

Виявляється, те підвищення називалося «подіум». Ромка сів на стілець і напружено завмер.

– Не дуже напружуйся і завмирай! – усміхнувся художник. – Сиди спокійно. Я повинен вловити характер.

Георгій Васильович пришпилив кнопками до фанерної дошки аркуш цупкого паперу ватману (я знав, як він називався, бо мій тато робив креслення на такому) і почав малювати товстим олівцем. Я з захопленням дивився, як на папері з’являється Ромчин портрет. Живий, кумедний, шаржований. І враз Георгій Васильович заспівав:

– Не дивуйтеся, хлопці, я, малюючи, часто співаю. Особливо, коли виходить.

Я потроху роздивлявся майстерню. На стінах висіли малюнки – і кольорові, і штрихові. А ще були полиці, на яких стояли різні череп’яні баранці, якісь химери, полив’яні глечики, горщики. А на одній полиці у безладді лежали великі барвисті книжки з мистецтва. На корінцях і обкладинках я прочитав назви: «Ієронім Босх», «Валентин Литвиненко», «Георгій Малаков», «Музей українського мистецтва», «Імпресіоністи»… Нарешті Георгій Васильович намалював Ромку і жестом запросив на подіум мене. А Ромка кинувся роздивлятися свій портрет. І в захопленні вигукнув:

– Супер! Мене ще в житті ніхто не малював. Зробите мені ксерокс?

– Авжеж! Нема питань!

– Скажіть, у вас щось пропало? Вибачте, ми почули, як ви по мобільнику говорили.

– Ой, хлопці, пропала ікона Миколая Чудотворця. Роботи невідомого художника XIX сторіччя. Отут, на стіні, висіла. Може, й не дуже антикварна, але дуже мені дорога. У спадок лишилася від бабусі. Ікона, як кажуть, намолена – перед нею понад сто років молилися. Тому в ній велика енергетика. Допомагала мені малювати. І днів зо три тому загадково зникла. І ніхто дверей не ламав, крізь вікно не ліз…

Я раптом побачив, як Ромка зайшов за мольберт з картиною, витягнув з кишені окуляри і швидко начепив на носа… Георгій Васильович цього не бачив, бо, малюючи, дивився на мене. Ромка радісно усміхнувся, рішуче підійшов до полиці з книжками, розсунув їх і витяг… ікону!

– Це не вона? – спитав Ромка, простягаючи ікону художнику. Георгій Васильович випустив з рук фанерну дошку, на якій малював, і рвучко підхопився:

– Де… де ти її взяв?!

– Отам… на полиці… за книжками!..

– Як… як ти… як?! – вигукнув художник, притискаючи ікону до грудей. – Ну… безумство! Фантастика!

– Ну… ви ж казали – енергетика! Я й відчув ту енергетику…

– Ну… ти… ти… екстрасенс!.. Стривайте, мушу зателефонувати дружині! – Він вихопив з кишені мобільник: – Сонечко!.. Чудотворець знайшовся!.. Потім… Потім все розкажу!.. За книжками… Це ж три дні тому ми тут святкували…, і хтось з хлопців «приколовся». Цілую!

Я ніколи не бачив, щоб Ромка так сяяв! Авжеж! Він упевнився, що його чарівні окуляри діють… Георгій Васильович хотів одвалити нам по четвертаку, але ми гордо відмовились:

– Тільки по п’ятірці… За роботу. Як натурникам.

– Ну, хлопці! Ну, безумство! Цінні ви люди! Сам Бог мені вас послав! Як вийде книжка, вам першим подарую! З автографами! З подякою!

– І ксерокси портретів… Будь ласка! – нагадав Ромка.

– Нема питань! О-бо-в’яз-ко-во!..

Та к уперше в житті ми з Ромкою чесно заробили гроші. Ще й ікону Миколая Чудотворця знайшли. Точніше, не ми, а Ромка знайшов… Я йому, чесно кажучи, заздрив… трошки… Тепер мусив я перевірити свої окуляри… Та про це в наступній пригоді.

Я вже говорив, що, на відміну від моїх звичайних батьків, Ромчині були бізнесмени. І в Ромки були і комп’ютер, і телевізор класний «Панасонік» з кабельним телебаченням, яке дозволяло дивитися понад тридцять різних каналів. А в нас телевізор був старенький – «Електрон», який весь час псувався. Зате в нас було багато книжок, бо мій дідусь Грицько і сам любив читати, і мою маму, свою дочку, привчив, і мене, звичайно. А Ромка книжок майже не читав зовсім.