Ліман Баум - Чарівник Країни Оз (Збірка)

— Ой! — вигукнула Дороті, сплеснувши в долоні. — Виходить, будинок розчавив її, коли приземлився. Що ж тепер робити?

— Нічого вже не поробиш, — спокійно відгукнулася старенька.

— А кого розчавив будиночок? — поцікавилася Дороті.

— Я вже казала: Злу Чаклунку Сходу. Багато років вона тримала в рабстві жувачів, примушувала їх трудитися на неї вдень і вночі. Але тепер вони отримали свободу й дуже вдячні тобі за це.

— Хто такі жувачі? — далі розпитувала Дороті.

— Це народ, який мешкає на сході цієї країни — там, де правила Зла Чаклунка.

— Ви теж із Краю Жувачів? — поцікавилася Дороті.

— Ні, я живу на Півночі, але товаришую з ними. Коли вони побачили, що їхня володарка загинула, то послали до мене гінця, і я одразу ж прибула до них. Я Чарівниця Півночі.

— Чарівниця? — вигукнула Дороті. — Справжня?

— Справжнісінька, — запевнила бабуся. — Але я добра чарівниця, і народ мене любить. На жаль, мої вміння не настільки великі, як були у Чаклунки Сходу, бо інакше я давно вже звільнила б жувачів.

— Я думала, всі чарівниці злі, — зізналася Дороті.

— І дарма! У Країні Оз усього чотири чарівниці, і дві з них — чарівниця Півночі та чарівниця Півдня — добрі. Ти мусиш узяти мої слова на віру бо я — чарівниця Півночі й не можу помилятися.

Але чаклунки Заходу й Сходу справді злі-презлі. Одну ти знищила, і тепер у всій Країні Оз лишилася тільки одна зла чаклунка — та, яка мешкає на Заході.

— Але тітонька Ем казала мені, що всі чаклуни й чарівниці померли у давнину, — заперечила Дороті.

— Хто така тітонька Ем? — поцікавилася бабуся.

— Моя тітка. Вона живе в Канзасі, там само, де і я.

Чарівниця Півночі задумано схилила голову, опустила погляд додолу. Потім підняла очі на Дороті й промовила:

— Я не знаю, де цей Канзас. Уперше доводиться чути про таку країну. Скажи мені, це цивілізована країна?

— Звісно!

— Тоді все зрозуміло. У цивілізованих країнах немає ані чаклунів, ані магів, ані чарівниць, але ми ще не маємо цивілізації, бо наші краї відрізані від решти світу. Саме тому в нас досі лишилися і чаклуни, і чарівниці.

— А хто вони?

— Наймогутніший чарівник — це Оз, — зашепотіла старенька. — Він має силу більшу, аніж усі інші чаклуни й чарівниці разом. А мешкає він у Смарагдовому Місті.

Дороті хотіла запитати ще щось, але цієї миті жувачі, які досі стояли мовчки, голосно закричали й почали показувати на ріг будинку, де лежала Зла Чаклунка.

— Що сталося? — стурбовано запитала в товариства Чарівниця Півночі, а коли подивилася сама, то розсміялася. Під будинком лишилися самі тільки срібні черевички, а ноги зникли невідомо куди.

— Чаклунка Сходу була така стара, — пояснила всім Чарівниця Півночі, — що швидко висохла на сонці. Тепер їй і справді кінець. А ці срібні черевички віднині належать тобі, юна чарівнице, можеш носити їх.

На цих словах вона нахилилася, підняла черевички, обтрусила з них пилюку і подала Дороті.

— Між іншим, Чаклунка Сходу надзвичайно пишалася цими черевичками, — повідомив один із жувачів. — Подейкують, вони не прості, а чарівні. Правда, ми не знаємо, що в них незвичайного…

— Мені треба хутенько повертатися додому, бо дядько Генрі й тітонька Ем, напевно, вже хвилюються, — сказала Дороті. — Чи не підкажете ви мені, в якому напрямку Канзас?

Жувачі й Чарівниця Півночі перезирнулися, потім подивилися на Дороті й похитали головами.

— На схід звідси, недалеко, — промовив один жувач, — простягнулася велетенська пустеля, й нікому не під силу її перейти.

— І те самісіньке на півдні, — долучився до розмови другий жувач. — Я був там і бачив її на власні очі. Південніше звідси лежить Край Ковтачів.

— А мені розповідали, — і собі додав третій жувач, — що і на Заході є велика пустеля. Там мешкають моргуни і править ними зла чаклунка. Усі мандрівники, які ризикнуть туди податися, стають її рабами.

— Я живу на Півночі, — сказала старенька чарівниця, — і моя країна теж межує із безкрайньою пустелею. Вона, як пастка, оточує всю Країну Оз. Боюся, дівчинко, тобі не лишається нічого, крім як зостатись у нас.

Коли Дороті почула це, вона гірко заплакала, бо їй було якось тривожно далеко від рідних, серед чужих і дивних людей. Її сльози дуже засмутили добрих жувачів, ті дістали носові хустинки й собі заридали. А старенька чарівниця зняла свій капелюх, поставила його гострим кінцем собі на носа, промовила: «Один! Два! Три!» — і миттю капелюх перекинувся на грифельну дошку. А там з'явився чималий напис: