Афанасий Фрезер - 100 чарівних казок світу

Минуло тижнів зо три, але яєць не було. Кіт і курка вважали себе половиною всього світу, причому кращою половиною. Каченя було з цим не зовсім згодне. Звісно, курці й котові це не сподобалося.

– Чи вмієш ти нести яйця? – спитала курка в каченяти.

– Ні, не вмію…

– От і тримай язика за зубами!

– Чи вмієш ти вигинати спинку й муркотіти? – спитав кіт.

– Ні…

– От і мовчи собі, коли чуєш розумну мову!

І каченя мовчки сиділо у своєму куточку. Раптом воно згадало свіже повітря й тепле сонечко, і йому дуже закортіло поплавати. Воно сказало про це курці.

– Та що це з тобою?! – вигукнула вона. – Вочевидь, знічев’я в голову лізуть самі дурниці! Несло б краще яйця чи муркотіло!

– Але ж плавати так приємно! – сказало каченя. – А яке задоволення пірнати глибоко-глибоко!

– Та ти з глузду з’їхало! – сказала курка. – Кому може подобатися плавати й пірнати?! Ні коту, ні мені це не до душі! Та й наша господиня цього не любить, а вже вона розумніша за всіх на світі!

– Ви мене зовсім не розумієте! – сказало каченя.

– Та хто ж тебе може зрозуміти? Ти ж хочеш бути найрозумнішим! Ти зовсім не цінуєш того, що потрапив у добірне товариство, що тобі дали притулок та харч і хочуть навчити хоч чогось корисного! Повір, я сварю тебе лише тому, що бажаю тобі добра, а отже, я і є твій справжній друг!

– Я гадаю, мені краще піти звідси! – мовило каченя.

– Ну і йди собі з Богом! – відказала курка.

І каченя пішло геть. Тепер воно могло досхочу плавати й пірнати, але всі звірі та птахи й далі знущались і глузували з нього.

Нарешті настала осінь; листя й трава пожовкли; дув сильний вітер, ішов сніг, сипався град. Бідолашному каченяті було важко.

Якось увечері, коли сонце вже сідало, з кущів вилетіли чудові великі птахи. Каченя ще ніколи в житті не бачило таких гарних птахів: вони були білі як сніг і мали такі довгі гнучкі шиї! Це були лебеді. Вони якось дивно скрикнули, змахнули прекрасними крилами й полетіли в теплі краї, далеко за синє море. Вони вже здійнялися високо, а бідолашне каченя закрутилось у воді, ніби дзиґа, витягло шию й раптом теж скрикнуло так голосно, що й саме злякалося. Ці птахи не йшли йому з думки, і, коли вони зовсім щезли з очей, воно пірнуло аж на дно, виринуло й було ніби не в собі, його охопило незнайоме почуття. Каченя не знало ні як звати цих птахів, ані куди вони летять, але з першої миті воно полюбило їх так, як нікого досі не любило. Воно не заздрило їхній красі, адже йому навіть на думку не спадало, що воно могло б бути хоч трошечки схожим на них…

Настала холодна зима. Каченя плавало без перепочинку, щоб вода не замерзла зовсім, але щоночі вільний від криги простір усе меншав і меншав. Морози були такі, що крижана кора тріщала. Каченя без утоми працювало лапками, та все-таки знесилилося, зупинилося й обмерзло.

Уранці неподалік проходив селянин, побачив каченя, розбив кригу своїм дерев'яним черевиком і приніс птаха додому відігрівати.

Але діти захотіли погратися з ним, а воно подумало, що ті хочуть скривдити його, і сахнулося від страху просто в дійницю з молоком – усе молоко розхлюпалося. Селянинова жінка скрикнула та сплеснула руками; каченя тим часом залетіло в діжку з олією, а звідти – у мішок із борошном. Господи, на кого воно було схоже! Господиня кричала й бігала за ним зі щипцями для вугілля, діти збивали одне одного з ніг, реготали й верещали. Але двері були відчинені, і каченя вибігло, кинулося в кущі, просто в глибокий сніг, і дуже довго лежало непорушно, майже без тями.

Багато сумних пригод спіткало каченя тієї суворої зими. Коли сонечко знову пригріло землю, каченя лежало в болоті, в очереті. Заспівали жайворонки, і настала весна.

Каченя змахнуло крилами й полетіло; тепер його крила були значно міцнішими. Воно й незчулося, як опинилось у великому саду. Яблуні цвіли; духмяний бузок схиляв своє гілля над річкою.

Як же тут було добре, як пахло весною! І раптом з очерету випливли троє прекрасних птахів. Вони пливли легко й плавно, наче ковзали по воді. Каченя впізнало їх, і його знов охопив уже знайомий дивний смуток.

«Полечу-но я до цих чудових птахів! Вони, певно, вб'ють мене за те, що я, такий потворний, зважився до них наблизитися! Але краще загинути від них, аніж терпіти кпини та щипання качок і курей, витримувати зимову холоднечу й голод!» – подумало каченя.

Одразу ж воно злетіло на воду й попливло назустріч прекрасним лебедям, які, побачивши його, кинулися назустріч.

– Убийте мене! – сказало їм каченя і схилило голову.