Ганс Крістіан Андерсен - Снігова королева (збірка)

Дівчина забрала букет із тюльпанів із собою. Ромашка раділа, що вона росте за огорожею, до того ж вродилась такою маленькою і непомітною. Коли зайшло сонце, вона стулила свої пелюстки й заснула. Цілісіньку ніч їй снилося сонце й маленький жайворонок.

Наступного ранку, коли квітка прокинулась і простягала свої ніжні пелюстки до сонця, вона почула спів жайворонка. Тепер пісня його звучала дуже сумно. Жайворонок сумував недаремно — його зловили й посадили в клітку біля відчиненого вікна. Він співав про щасливі дні, коли міг безтурботно пурхати на волі. Співав про молоді зелені колоски на полях, про ту пору, коли міг здійматись майже попід хмари. Бідолашний жайворонок страждав, ув’язнений у клітці. Ромашка дуже хотіла допомогти йому, але що вона могла зробити? Для такої маленької квітки важко було щось вигадати. Вона й думати забула про те, як гарно було довкруги, як тепло світило сонечко і якими чудесно-білими були її пелюстки. Квітку не полишала думка про бідного жайворонка — найприкріше було те, що вона нічого не могла вдіяти.

Згодом до садка прийшли двійко хлопчаків. Один із них тримав у руці гострого ножа — він нагадував той, яким дівчина вчора зрізала тюльпани. Хлопці попрямували просто до маленької ромашки, а вона й досі не могла збагнути, що в них на думці.

— Тут можна взяти чудовий шматок дерну для нашого жайворонка, — сказав один із хлопців і заходився вирізати квадрат землі навколо ромашки. Квітка стриміла поміж травинок одна-однісінька.

— Ану, висмикни цю квітку! — сказав інший хлопець. Ромашка затремтіла від страху, адже якби її висмикнули, вона би неминуче загинула. А їй так кортіло жити, адже тепер вона могла разом із шматком дерну потрапити до клітки бідолашного жайворонка!

— Та ні, хай лишається, — сказав інший хлопець, — вона дуже мила.

Тож ромашка лишилася, і її принесли до клітки жайворонка. Бідолашний птах оплакував загублену свободу, бився крильцями об ґрати клітки. А маленька ромашка не вміла говорити, тож не могла сказати й слова, щоб заспокоїти його, хоча хотіла цього більше за все на світі. Так минув ранок.

— Тут нема води, — скаржився полонений жайворонок. — Вони всі кудись пішли й забули налити мені води. У мене в горлечку пересохло — вогнем пече. Мене кидає то в жар, то в холод, та ще й тут така задуха. Ох, лишенько! Я помру і більш ніколи не побачу зелених лук, трави — усієї краси, яку створив Господь!

І жайворонок клюнув дзьобиком травичку, щоб хоч якось освіжитись. Тут він помітив маленьку ромашку, кивнув їй, поцілував дзьобом і промовив:

— Ти також тут зав’янеш, бідолашна маленька квіточко. Ти і цей шматок дерну — все, що вони дали мені замість цілого світу, яким я тішився на волі. Кожна бадилинка трави має замінити мені зелене дерево, кожна твоя біла пелюстка — пахучу квітку. Ох! Ти лише нагадуєш мені про все, що я втратив.

«Як би я хотіла втішити бідолашного жайворонка», — подумала ромашка. А вона не могла поворухнути листочками. Проте її ніжні пелюстки пахли дедалі дужче — їхній аромат перевершив звичні пахощі ромашки. Птах помітив це, і хоча він помирав від спраги й вискубав усі травинки, щоб хоч якось зменшити страждання, не зачепив квітки.

Настав вечір, а ніхто так і не прийшов, щоб дати бідолашному птахові бодай краплину води. Жайворонок розкрив свої крильця й затріпотів ними, усе, що він міг промовити, було тільки слабке й сумовите «Цвінь, цвінь!» І його сердечко розбилось від страждань і муки.

Ромашка не могла так спокійно, як минулого вечора, заплющити свої пелюстки й заснути, — вона сумно схилила голівку.

Хлопчики прийшли тільки наступного ранку. Коли вони побачили мертвого птаха, то гірко заплакали, викопали могилку і прикрасили її квітами. Тіло жайворонка поклали в гарну червону коробку — діти збирались поховати його з королівською пишнотою. Вчора вони покинули його страждати від спраги у зачиненій клітці, а тепер побивалися за ним і прикрашали його квітами. Шматок дерну з маленькою ромашкою викинули на дорогу. Ніхто й не згадав про квітку, яка мала такі ніжні почуття до птаха й стільки зробила, щоб полегшити його страждання.

Принц і принцеса святкували медовий місяць. Вони були невимовно щасливі. Тільки одна думка тривожила їх: вони не знали, як зберегти це почуття нестримного щастя. І вирішили розшукати талісман, що оберігав би їх від усіх гірких розчарувань, котрі можуть спіткати у шлюбі.