Ганс Крістіан Андерсен - Снігова королева (збірка)

— Добре вже, — врешті погодився Малий Клаус, — ти мене прийняв на ніч і був дуже гостинний, тож я просто не можу тобі відмовити. Добре вже, продам я тобі чарівника за мірку грошей, але ні монетою менше!

— Отримаєш усе, що просиш, даю слово, — запевнив селянин. — Але забирай із собою ще й скриню. Я не хочу, щоб вона лишалась у моєму домі. Невідомо, хто там зачаївся.

Так Малий Клаус віддав селянинові торбу з шкурою коня і отримав за неї повну мірку грошей. А ще селянин дав йому візок, щоб везти скриню і золото.

— На все добре! — попрощався Малий Клаус і подався геть із грішми та скринею, у якій досі лежав паламар.

Ліс огинала широка, глибока ріка, вода в якій текла так стрімко, що мало хто міг побороти течію. Недавно через неї побудували новий міст. Малий Клаус зупинився посередині моста і сказав уголос — так, щоб його почув паламар:

— Що ж мені робити з цією дурнуватою скринею? Вона така важка, ніби напхана цеглою. Якщо котитиму її далі, дуже стомлюсь. Може, краще кинути її в річку? Вона попливе за мною до мого дому, ціла й неушкоджена. А навіть якщо й потоне, то не страшно.

Тож він вхопив скриню й підняв, нібито збираючись скинути у воду.

— Ні, зажди! — закричав зі скрині паламар. — Дай-но я спочатку виберусь!

— Ой! — вигукнув Малий Клаус, вдаючи із себе наляканого. — Певно, чортяка і досі там? Треба кинути його до річки, щоб він потонув!

— Ні, ні, благаю! — залементував паламар. — Я дам тобі повну мірку грошей, якщо ти мене відпустиш.

— Ну, це зовсім інша справа, — сказав Малий Клаус і відчинив скриню. Паламар вибрався з неї, скинув порожню скриню у воду й почимчикував додому. Потім приніс мірку золота і віддав Малому Клаусу. А оскільки той раніше вже отримав мірку грошей від селянина, то тепер у нього був повний возик золота.

— Я отримав грубі гроші за свого коня, — сказав він сам до себе, коли дістався додому. Потім він зайшов до своєї кімнати і висипав гроші купкою на підлогу, промовивши: — Оце розізлиться Великий Клаус, коли дізнається, як я розбагатів завдяки своєму коневі. Але я йому не казатиму, як саме заробив гроші.

Тоді він послав хлопчину до Великого Клауса, щоб позичити мірку.

«Цікаво, нащо вона йому знадобилась?» — подумав Великий Клаус. Тож він змастив дно смолою, щоб до мірки прилипло і зосталось те, що нею збирались міряти. Так і сталося: коли мірку повернули господарю, виявилось, що до дна прилипли три новенькі срібні монети.

— Що це таке? — вигукнув Великий Клаус.

Він мерщій побіг до Малого Клауса і запитав:

— Звідки в тебе стільки грошей?

— Я вторгував їх за шкуру свого коня — продав її вчора.

— Нічого собі, заробіток! — сказав Великий Клаус.

Негайно він подався додому, схопив сокиру, зарубав усіх своїх четверо коней, здер із них шкури і подався до сусіднього міста, щоб там їх продати.

— Шкури, шкури! Кому шкури? — кричав він, простуючи вулицями. До нього виходили шевці й дубильники та питали, скільки він хоче за шкури.

— Мірку грошей за одну, — відповідав Великий Клаус.

— Ти що, здурів? — вигукували ремісники. — Ти що, думаєш, ми тратимо гроші мірками?

— Шкури, шкури! — і далі кричав Клаус. — Кому шкури? — і всі, хто питав у нього про ціну, отримували однакову відповідь: — Мірка грошей.

— Та він кепкує з нас! — обурились ремісники. Тож шевці похапали свої ремені, а дубильники — шкіряні фартухи, й всі разом заходились лупцювати Великого Клауса.

— Шкури, шкури! — кричали вони, кепкуючи з бідолахи. — Ми зараз так покарбуємо твою шкуру, що вона стане чорно-синя!

— Ану проженімо його із міста! — вирішили вони гуртом.

І Великому Клаусу довелося чимдуж утікати, адже його досі так нещадно ще не били.

— Ох, — сказав він, коли дістався додому, — Малий Клаус поплатиться за це. Я заб’ю його до смерті!

Тим часом померла старенька бабуся Малого Клауса. Вона була недобра, люта і часто на нього сварилася. Спочатку Клаус намагався повернути бабусю до життя, а коли спроби виявились марними, то вирішив, що покійниця може полежати в його ліжку цілу ніч, а він сам спокійно посидить у кріслі, що стояло в кутку кімнати, — він уже робив так не раз.

Уночі, коли він сидів там, відчинились двері, й увійшов Великий Клаус, тримаючи в руках сокиру. Він знав напевне, де стоїть ліжко Малого Клауса. Тож підійшов просто до нього й рубанув стареньку просто по голові, думаючи, що це повинен бути Малий Клаус.

— Отак тобі! — вигукнув Великий Клаус. — Будеш знати, як робити з мене дурня! — на цих словах він вийшов із будинку.