Ганс Крістіан Андерсен - Снігова королева (збірка)

І тут на дорозі з’явився вершник. Це селянин повертався додому. Він був непоганий чолов’яга, але мав одне дивне упередження — терпіти не міг паламарів. Коли він бачив перед собою паламаря, то просто скаженів і нічого з тим не міг вдіяти. Внаслідок такої неприязні паламар вирішив одвідати дружину селянина, коли того не було вдома, а щиросердна жінка поставила перед ним на стіл найкращі наїдки, які тільки мала.

Коли ж вона почула, що наближається чоловік, то почала благати паламаря, аби той сховався у великій порожній скрині, що стояла в кімнаті. Він мерщій послухався, адже добре знав, що селянин скаженіє від присутності паламаря. Жінка хутенько сховала вино й запхнула рештки розкішної трапези до печі, бо ж якби її чоловік побачив усе це, він би обов’язково запитав, для кого це готувалося.

— Оце то так, — зітхнув Малий Клаус на даху сарайчика, коли побачив, як зникають усі ці смачні страви.

— Тут хтось є? — спитав селянин у дружини, почувши якийсь звук. Він обшукав усе довкруги й знайшов Малого Клауса.

— Чого ти тут лежиш? Спускайся і заходь до мене в гості.

Тож Малий Клаус спустився і розповів селянину про те, як він заблукав, а потім попросився переночувати.

— Добре, я пущу тебе на ніч, — погодився селянин. — Але спочатку давай щось перекусимо.

Жінка застелила стіл скатертиною і поставила миску з кашею. Селянин був дуже голодний, тож із апетитом наминав страву, аж за вухами лящало, а от Малий Клаус не міг викинути з голови печеню, рибу й пиріг. Він-бо добре знав, що вони стоять у печі. Під столом біля його ніг стояла торбина зі шкурою коня, яку він збирався продати у сусідньому місті. Каша Малому Клаусові зовсім не смакувала, тож він штурхнув торбу під столом, і шкура голосно рипнула.

— Тихо там! — цитькнув Малий Клаус до своєї торби, а тим часом знову її штурхнув, і шкура рипнула ще голосніше, ніж першого разу.

— Ого! А що це в тебе в торбі? — запитав селянин.

— Е, там у мене чарівник, — похвалився Малий Клаус. — І він каже, що зачаклував піч, і тепер там є печеня, риба й пиріг.

— Чудово! — закричав селянин, кинувся до печі й відтулив її. Там виявились смачні наїдки, заховані його дружиною. Правда, він думав, що їх створив чарівник, що сидів під столом. Жінка не наважилася щось йому сказати, тож обоє заходились ласувати рибою, печенею та пирогом.

Потім Малий Клаус ще раз штурхнув свою торбу, і шкура жалісно зарипіла.

— А що він каже тепер? — поцікавився господар.

— Він каже, — відповів Малий Клаус, — що для нас є аж три пляшки вина. Вони стоять у кутку за піччю.

Жінка була змушена принести ще й вино, яке перед тим заховала, і селянин пив його, аж йому й зовсім стало добре. Ох і припав йому до душі чарівник, що сидів у Клаусовій торбі.

— А чи міг би він начарувати чорта? — запитав селянин. — Я би хотів поглянути на нього, поки я в гарному гуморі.

— Авжеж! — відповів Малий Клаус. — Мій чарівник може все, про що я його попрошу! — І штурхнув торбу ногою, щоб шкура знову рипнула. — Чуєш? Чарівник каже, що може, але він боїться, що чорт нам не сподобається.

— Та я зовсім не боюсь. А як він виглядатиме?

— Точнісінько як паламар.

— Ти ба! — вигукнув селянин. — Оце потворисько! Знаєш, що я терпіти не можу паламарів. Але то байдуже, я ж знатиму, хто переді мною, тож не зважатиму. Ну, я зараз відважусь. Давай, випускай, але прошу — не підпускай його близько до мене.

— Зажди, мушу порадитись із чарівником, — сказав Малий Клаус, штурхнув торбу і низенько схилився, щоб послухати.

— Що він каже?

— Каже, що ти маєш підійти до великої скрині, яка стоїть у кутку, й відчинити її. Там ти побачиш чорта — він зіщулився на дні. Але мусиш міцно тримати віко, щоб чорт не вислизнув.

— Ти ж допоможеш його втримати? — запитав селянин.

Він підійшов до скрині, де його дружина ховала паламаря, підняв віко й зазирнув усередину.

— Ох! — закричав він, сахнувшись. — Я бачив його, і він виглядає точнісінько як наш паламар. Оце так страхіття!

Після цього він просто мусив випити, тож вони знову сіли до столу.

— Продай мені свого чарівника, — згодом сказав селянин. — Проси, скільки хочеш, — заплачу, не торгуючись. Навіть якщо це коштуватиме мірку золота!

— Та ні, не можу, — відмовився Малий Клаус. — Сам подумай, скільки вигоди я зиску від власного чарівника.

— Але мені страшенно хочеться його мати, — продовжував умовляти гостя селянин.